Мамо, сьогодні я познайомлю тебе з Петром, — схвильовано сказала Жанна своїй мамі. — Він вже за дві години прийде до нас у гості.
З яким Петром? – не одразу зрозуміла мама.
З моїм хлопчиком.
Що? — Здивувалася мама. — Жанночко, я не зрозумію, ти що, все ще товаришуєш з хлопчиками?
А що я можу дружити тільки з дівчатками? — донька здивувалася більше ніж мама. — Мамо, мені скоро тридцять, пора заміж.
Невже?
На жаль, так. Тому я хочу тебе з ним познайомити.
З ким? – мама наполегливо не розуміла доньку.
З моїм хлопчиком! — Жанна повторила ще раз з наголосом на слово «хлопчик».
Він що ходить до школи?
Ні, він вже давно працює.
Ким?
Великим начальником.
Великим начальником пісочниці? – мало не розсміялася мама.
Я тебе не розумію! – невдоволено вигукнула донька. — Ти що посміюєшся з мене, мамо? Та ще й у такий хвилюючий для мене момент! Я запросила хлопчика в гості, а він тобі вже не подобається, так?
Ні, Жанночко, це я тебе не розумію! — мама вигукнула гучніше ніж донька. — Як може працювати хлопчик, і головне, яка організація візьме на роботу дитину?
Чому — дитину? — Здивувалася Жанна. — Йому, між іншим, вже стукнуло сорок.
І, що, він ще жодного разу не був одружений? — Зробила великі очі мама.
Ще й як був! – гордо відповіла донька. — Він двічі розлучений.
І все ж таки він — хлопчик?
Ну, не дівчинка ж.
Тоді я нічого не розумію. Чоловікові сорок років, у нього була ціла купа жінок, а він для тебе все ще хлопчик.
Ааа, ти про це, — нарешті, схаменулась Жанна. — Добре, тоді це мій хлопець.
Ні, доню, він вже й не хлопець.
А хто?
Він старий пройдисвіт, який навмисно запудрив голову моїй дівчинці! – сказала мама. — Де він тебе знайшов?
Що? — Не зрозуміла дочка.
Я питаю, де вешталася моя дитина, коли познайомилася з цим хитрим лисом?
Він не лис! Він красень.
Звідки ти це знаєш, доню?
Як звідки? У мене ж є очі.
Коли я вперше виходила заміж, — вдалася у спогади мама, — у мене теж були очі. Але пізніше виявилося, що їх якраз не було. Це я тільки потім зрозуміла, доню, що коли дівчата досягають певного віку і починають марити заміжжям, у них чомусь різко псується зір.
Але в мене є ще й смак, – зауважила донька.
Смак, Жанночко, нам потрібен лише у ресторані чи в магазині жіночого одягу. У сімейному житті, все ж таки, важливіший не смак, а післясмак. Розумієш, про що каже твоя матуся?
Якщо чесно не дуже.
Ким, ти кажеш, працює, цей твій лис? — Запитала з посмішкою мама.
Я вже казала, що начальником.
Сподіваюся, не начальником колонії? – реготала досвідчена жінка.
До чого тут це, мамо?
А до того, що мій перший чоловік працював саме на цій посаді. Я тоді теж клюнула на гарне слово «начальник». Але виявилося, що він не може принести додому нічого, окрім списаних ковдр, наволочок та твердих домашніх капців. Уявляєш?
Не уявляю.
Може, тобі потрібні нові капці?
Ні, мамо! Мій… – донька трохи подумала, вигадуючи, як би назвати свого обранця, – мій чоловік, працює не таким начальником! Зовсім іншим!
Яким?
Начальником митної служби.
Що?! – застигла мама. – Цікаво. Ти й справді маєш смак. То ти кажеш, йому сорок?
Ага.
І давно ви познайомились?
Ні, нещодавно.
То чого ж ти стоїш? Бігом на кухню!
Навіщо?
Нам треба приготувати йому царський обід.
Але навіщо?
Щоб він вже більше не захотів знайомитись ні з ким окрім тебе.
А чому це він має захотіти знайомитись ще з кимось?
Доню, ти знаєш, що таке — митниця?
Що?
Через митницю, дівчинко моя, щодня проходить тьма людей. І серед них іноді трапляються жінки, які дуже навіть симпатичні.
То й що?
А що ми можемо їм протиставити, коли настав час виходити заміж? Правильно, наш фірмовий пиріг та фаршировану курку. Ось тут і повинен стати у нагоді твій смак!
Ти так гадаєш?
Звичайно! Щоб митниця давала добро лише нам!
І дві жінки поспішили на кухню.
А. Аnisimov.
Фото ілюстративне.
