Я кажу:
– Ну і чого соплі бульбашками надувати? Бабуся, напевно, в магазин вийшла, зараз повернеться.
А він реве, аж трясеться. Маленький такий, до того шкода – не передати.
– Тебе як звуть?
– Ро-о-ома…
– Ти з якої квартири?
– З вісімна-а-адцятої…
А у вісімнадцятій квартирі нові мешканці, я їх ще не знаю. Подзвонила туди – тиша. Ну не залишати ж ридаючу дитину на сходах?
– Пішли, – кажу, – Рома, в гості. А бабусі записку в дверях залишимо.
Прийшли додому. Поки чоловік його розважав, я записку написала: “Рома знаходиться в кв. 28”. Спустилася, сунула в дверну щілину.
Повертаюся, Рома вже з моїм дорослим хлопчиком машинки по підлозі катає, все добре.
Вмила його, питаю:
– Борщ будешь?
– Буду.
Навернув тарілку борщу, тільки ложка мелькала.
– На друге голубці. Будеш?
– Буду.
Апетит чудовий, не причепишся. Два голубця змів в один присід.
– Тобі компот чи сік?
– Мені чай.
У мене злегка витягнулося обличчя, тому що коли мені було 5 років і в вдома був компот чи сік, мене б фіг хто змусив пити чай.
Ну добре. Сидимо, п’ємо чай з вафельним тортиком, Рома з моїм чоловіком бесіди розмовляє. Обговорили всі суто чоловічі питання: які бувають марки машин, яку вони швидкість розвивають та інше важливе.
Прийшла моя мама. Пояснюю їй появу гостя. Мама каже:
– Дивно. У 18-ій квартирі живе дівчина твого приблизно віку.
Я нічого дивного в цьому не побачила. Сорокарічна дівчина цілком може бути бабусею п’ятирічного онука, хто ж їй заборонить.
Мама вважала мій аргумент цілком переконливим і теж кинулася розважати гостя. Витягла коробку з іграшками і тут пішли у них веселощі.
Приблизно через годину лунає дзвінок у двері. Відкриваю – на порозі дівчина мого приблизно віку (добряче за п’ятдесят, якщо не лукавити – спасибі, добра мамо).
– Вітаю, – каже. – Я ось з роботи приїхала, а у мене в дверях записка. Ви, напевно, квартирою помилилися?
Мене насторожило вже те, що вона приїхала з роботи. А то, що ім’я Рома ні про що їй не говорить, зовсім вибило з колії.
– У вас онук не губився хіба? – питаю.
– У мене онуків поки немає, – відповідає.
Так. Пазл не складається.
Повертаюся до кімнати. Там всі зайняті справою: мама вантажить кубики в самоскид, чоловік прив’язує до цього самоскиду мотузку, начальник транспортного цеху Рома роздає всім вказівки.
– Рома, – кажу я, – ти з якої квартири?
– З вісімнадцятої, – не відриваючись від процесу навантаження і транспортування відповідає Рома.
– А цю тітку ти знаєш?
Рома обертається, мигцем дивиться на господиню 18-ї квартири, байдуже кидає “Ні” і повертається до справ.
– І вона тебе не знає, – кажу я. – Хоча живе в вісімнадцятій квартирі.
Вантажник і водій самоскида застигають на місці і з подивом дивляться на Рому.
– Не живе, – заспокоює нас Рома і намагається продовжити гру.
Всі мовчки перекладають погляд з Роми на дівчину мого приблизно віку.
– Я живу в вісімнадцяій, – злякано бурмоче вона. – Але це не мій хлопчик, чесне слово, не мій.
Я можу зрозуміти, чому вона така перелякана: у моєї мами таке обличчя, немов вона ось-ось запустить в неї кубиком і переїде самоскидом.
– Стоп гра, – кажу я і сідаю на підлогу поруч з Ромою. – Давай-но спочатку. Ти до бабусі звідки приїхав?
– Зі Львова.
– А свою адресу у Львові ти знаєш?
Називає адресу: вулицю, будинок, квартиру.
– А бабусину адресу знаєш?
Називає адресу бабусі і пазл складається. Маленький біс носився з друзями в своєму дворі і в процесі гри вони непомітно перемістилися у двір сусідній. Потім друзі розбіглися по домівках, ну і наш герой пішов додому, що йому одному на вулиці робити. Будинки типові, як дві краплі води один на одного схожі. Замість бабусиного будинку він прийшов в наш. У двері побарабанив – йому не відкрили. Він злякався і заплакав. Усі діла.
Сунули Ромі машинку на добру довгу пам’ять, схопили в оберемок і понесли до бабусі. Яка там напевно вже вся сива, якщо взагалі жива.
Заходимо до сусіднього двору. Чуємо далеко голос, що кличе ніжно:
– Рома! Ромааа! Ромааан!
Біжимо на цей голос. Бачимо до краю перелякану жінку мого приблизно віку (після святкування 60-річного ювілею не всі ще букети пов’яли).
– Ваш?
– Наш!
І з риданнями кидається на плече відразу нам усім.
Заспокоїли, роз’яснили ситуацію, посміялися. У бабусі сміх був нервовий, треба сказати. А Ромі хоч би хни, у нього нова машинка, чого ви там всі галасуєте, не даєте зосередитися людині на грі.
Бабуся так розсипалася в подяках, що ми поспішили ретируватися, поки вона зовсім не розсипалася. Даємо задній хід, чуємо, вона каже:
– Рома, пішли швидше обідати, ти ж голодний.
– Я вже поїв, – відповідає Рома, водить машинкою по асфальту.
– Він уже поїв, – підтверджую я, обертаючись. – Перше, друге і чай.
– Треба ж! – дивується бабуся. – Він так погано їсть, прямо ложку супу в нього не запхати.
Я здивовано піднімають брову, згадуючи, які порції ум’яв за обидві щоки Рома, а він відволікається, нарешті, від машинки і кричить нам:
– Папа! Я завтра ще прийду!
Автор: ВіталіяЯпритопала.
Фото ілюстративне.
Популярні статті
- Кредит під 500%: українці масово потрапляють на гачок до Манівео
- “Секретний” рецепт найсмачнішого в світі САЛА. За вуха не відтягнеш!
- «Марічко, я тебе дуже прошу, нікому не кажи, що ти тут бачила». Марічка слухала цю сумну розповідь, та не могла зрозуміти, чому її подруга обманювала увесь цей час. Хіба вони не люди, не зрозуміли б? Може, чимось би допомогли
- У Великій Британії мають намір заборонити вологі серветки
- 2 наречені на 1 весіллі: дівчина прийшла на весілля свого коханця у весільному платті