Ви дали не правильну адресу чи вас удома немає? – обурюється хтось на іншому кінці слухавки.
– Ви хто, вибачте? – не розумію я.
– Я кур’єр. Я вам пакет везу від Н.
Далі вона диктує мою адресу.
– Адреса правильна. Я вдома.
– Ну, як удома? Ну от я дзвоню – і ніхто не відкриває! – мало не плаче вона.
Я чую, що вона справді дзвонить в домофон, але мій домофон мовчить, отже, вона дзвонить комусь іншому.
– Дівчино, ви не той під’їзд обрали чи будинок.
– Ну, як не той? – скиглить кур’єр. – Ну ось же!
Вона ще раз диктує мою адресу.
– Я не знаю, куди ви дзвоните, але не до мене додому!
Я теж починаю злитися. Що там за мантелепа?
Дзвонить, головне, і на мене свариться! У наш час при навігаторах у кожному телефоні як можна адресу не знайти? І взагалі, заздалегідь треба дзвонити, я вдома тільки тому, що нездужаю, зазвичай вдома в цей час нікого немає.
Через 5 хвилин дзвінок у домофон. Знайшла, мабуть. У мене голова тріщить.
Я кудлата, в піжамі та халаті, тільки градусника не вистачає, у тапках чоловіка (біс його знає, де мої) волочусь до ліфтових дверей. Виглядаю як опудало на полі, ворон розлякувати.
Готова, що зараз вона мені викаже щось, а я їй.
І тут із ліфта виходить худенька, маленька, наскрізь застуджена дівчинка. Вона замотана шарфом, але червоні очі та закладений ніс видають її з головою. Я розумію, що вона дзвонила просто від безсилля.
Це мені погано – і я можу собі дозволити лежати. А їй теж погано, але вона в хуртовину тиняється містом – розвозить тіткам подарунки.
Певне, відповідальність.
Або гроші дуже потрібні.
Вона простягає мені пакет.
Мені стає її дуже шкода. Я навіть не уявляю, як би я зараз, у своєму стані, повезла б кудись замовлення.
– Температура у тебе, так? – питаю я.
– Не знаю, але знобить, так.
– Зараз, постривай секунду…
– Я поспішаю.
– Секунду!
Я повзу додому.
Гостей приймати я точно не буду зараз, але просто зачинити двері – теж нелюдяно.
Я беру термочашку із написом “Так! Добру” (це мені на минулий новий рік друзі подарували) і наливаю туди гарячого чаю з лимоном зі свого термоса.
Потім хапаю імбирне порося і упаковку пігулок.
– На, тримай “подаруночок”, – простягаю я дівчинці. – Тобі зараз треба. Гарячий чай, солодке печиво та пігулочка – це майже щастя у нашому стані.
– Ой, а як я вам потім чашку поверну? Знову сюди телепатись?
– Ні, – я сміюся.
– Не телепайся. Просто пий і одужуй. Бачиш написано: “Так! Добру”? Ось. Це подарунок.
– Просто так? Дякую, – посміхається дівчинка.
– Якщо чесно, мені здається, я майже падаю. А в мене ще дві адреси.
– Може, таксі тобі взяти?
– Ні. Дякую. Там такі затори, а мені сьогодні треба встигнути до 17 години.
Дівчинка робить ковток з термочашки і розтягується в блаженній посмішці.
У неї навіть щоки рожевіють одразу.
– Боже, з лимоооооном…
– На здоров’я, подруго. Одужуй.
Я повзу назад у ліжко.
По дорозі відкриваю подарунок від замовника.
Імбирний пряник з логотипом їхньої компанії та… термочашка.
Мені стає смішно.
Бумеранги добра, вони всюди.
Просто скажи добру ТАК.
Olʹha Sаvеlʹyeva.
Фото ілюстративне.
