Свекруха дуже любить згадувати про те, як я на весіллі відмовилася від подарунка її мами, бабусі чоловіка:
– Зараз би у вас пам’ять про неї була, а гроші що? Пшик! Витратили, і ніякої пам’яті!
На мій погляд, все навпаки: у мене, завдяки історії з подарунком, залишилися теплі спогади про бабусю чоловіка.
Весілля було в вузькому колі у будинку. Подарунки нам дарували відповідні святу, відзначився тільки батько чоловіка: він вручив конверт з грошима. Всі інші обдаровували різними дрібницями для будинку: посудом, постільним, недорогою дрібною побутовою технікою. Бабуся чоловіка подарувала нам халати, чоловічий і жіночий.
Халати і халати. Треба було посміхнутися, взяти і подякувати, але у мене не вийшло.
З дитинства не люблю халати. Вірніше, один-єдиний халат, інші, по суті, ні в чому переді мною не завинили, так що їх недолюблюю просто так, за компанію.
Мені було шість років, коли мама привела додому чоловіка. Вітчим був противним мужиком з великим пузом. Удома він походжав в халаті, який ледве-ледве сходився на його животі.
Вітчим в брудному, засмальцьованому халаті, жує курячу ногу, витирає руку об себе, другою рукою відмахується, щоб я не заважала. Школа, перший клас. Мама працювала до ночі, він сидів удома, на нього була покладена місія з перевірки уроків. Він їв в своєму халаті, витирався в нього, дивився в мої зошити, ними ж тицяв у зошити, якщо знаходив помилки.
Мама прожила з ним три роки, вона давно забула про те, що колись в її житті був цей чоловік. А я його пам’ятаю, ні, не обличчя, а той халат. І кожен раз, коли я бачу десь халат або когось в халаті, то відразу згадую ту людину і все, що було з ним пов’язано.
Побачивши подарунок бабусі чоловіка, я не змогла стримати емоції, мене перекосило від відрази.
Бабуся відразу засмутилася, що не вгадала з подарунком. Я їй сказала, що вона не винна. Трохи пізніше вийшла за нею на кухню, там розповіла про вітчима в халаті і про емоції, які викликають у мене цей вид домашнього одягу.
– Прости, звідки мені було знати? – знітилась бабуся чоловіка.
Вона забрала халати, подарувала нам гроші. Я була їй дуже вдячна: навіть зберігати вдома її подарунок я не стала б, або викинула б, або передарувала.
На подаровані бабусею гроші я потягла чоловіка в парк атракціонів. Ми каталися на каруселях та американських гірках, робили веселі фотографії, дуріли. Зараз у нас є дитина, і коли ми ходимо всією сім’єю в парк атракціонів, то відразу згадується той самий день, моментально в пам’яті оживає образ бабусі чоловіка, погляд сам спрямовується в небо , а губи шепочуть слова подяки і бажають їй спати спокійно.
Свекруха, що побачила маніпуляції своєї мами зі зміною подарунка, розлютилася, почала фиркати в мою сторону щось про дарованого коня. Потім пригадувала на святах, єхидно питаючи:
– Сподобався подарунок? Або тобі грошей дати?
Коли бабусі чоловіка не стало, свекруха не стримувала себе з цими халатами, які я не змогла прийняти, навіть знаючи, що вони від чистого серця. Пам’ять була б, а я. Так є пам’ять! Є! І спогади є! Теплі, променисті, дбайливо збережені!
На думку свекрухи я повинна була прийняти халати з низьким поклоном, і ми з чоловіком повинні були носити їх до кінця своїх днів. І плювати, що у мене там якісь асоціації і погані спогади, і як би я себе при цьому відчувала.
Замість халатів нам дісталися спогади. З тих, які хочеться знову і знову прокручувати в пам’яті. Хіба це погано?
Бабуся чоловіка була приголомшливою жінкою. Я завжди буду пам’ятати про неї, щоб там свекруха собі не думала.
Записано зі слів Тетяни А.
Головна картинка – pexels.
