fbpx
Історії з життя
Степанида відтягла величезні сумки до входу. На скляних дверях дійсно красувалися два листка з бісером дрібних букв на них. Правила говорили, що речі приймаються без єдиної дірочки, без плям, добре вичищені, випрасувані, не пошарпані, в хорошому стані, з усіма ґудзиками, блискавками і кнопками. «Написали б ще з усіма бирками», — подумала Стеха. Та хто ж нові речі принесе сюди?

Степанида мала славу жінки економної і акуратної. Всі речі вона тримала в ідеальному стані. Ніколи не порушувала режиму прання, а те, що потребувало хімчистки, завжди їй і піддавалося. Взуття теж було ретельно вичищене і підбите.

Одяг в її родині можна було носити роками. Але звичайно ж частенько хотілося чогось новенького і модного. Речі, які були в чудовому стані, але вже не носилися, складалися в зіп-пакети і прибиралися на антресоль очікувати свого часу. Викинути на смітник рука не піднімалася.

Час цих речей завжди наступав. Позаторік у свахи на роботі були погорільці. Все їм відвезли. А в цьому році знайома повідомила Стесі, що за такою-то адресою відкрився соціальний магазин. Приймають речі у населення і віддають нужденним.

Степанида дуже зраділа. Навантажила дві величезні картаті китайські сумки і рюкзак. Але зрушити з місця не змогла. Аби не турбувати чоловіка і синів, викликала таксі.

Будівля, в якій розташовувався магазин, була дуже презентабельна. І оренда в ній недешева, зазначила про себе Степанида. Біля входу стояла бабулька і розглядала підсліпуватими очима якісь папери.

Стеха увійшла. Зустріла її грізна пані в окулярах. Наказала розкрити сумку і витягувати всі речі по одній, вивертати навиворіт. Вона буде робити опис.

— Не треба опису, — весело сказала Степанида. — Мені нічого не потрібно!

— Пані, — гаркнула приймальниця. Кого цікавить тут, що потрібно вам? Робіть, як вам кажуть або покиньте приміщення.

Тон ревізорші зовсім не сподобався Стесі, але вона вирішила довести справу до кінця, якщо вже приїхала в таку далечінь, та ще й заторами.

Першим Степанида витягла чоловіків піджак. Вельветовий, пісочного кольору.

«Навіть не заносився ніде», — подумала вона. Цього року чоловік забракував піджак остаточно, сказавши, що він занадто світлий. І Степанида без кінця тягне його в чистку.

Тим часом приймальниці пильно, мало не з лупою в руках, розглядала піджак. Не знайшовши ніякого ганджу на лицьовій стороні, наказала:

— Виверніть!

Стеха виконала наказ.

І тут приймальниця метнула в Степаниду переможний погляд:

— Дивіться, — вказала вона на двосантиметрову діру в шві підкладали. — Дірка! — констатувала вона. — Рвані речі ми не приймаємо.

— Але як же так? — здивувалася Стеха. — Річ же майже нова. І це не дірка. Шов розпоровся.

— Піджак не прийму, — відповідь була короткою, і сперечатися марно.

Степанида дістала свою блузку. Та ж історія. Прекрасна бавовняна блузка була тут же відкинута тіткою.

Причина — відсутність одного ґудзика.

— Але дозвольте! Люди, які потребують цієї речі, без особливих труднощів пришиють відсутній ґудзик.

Приймальниця не звернула на слова Стеші ніякої уваги.

Вона коротко кинула:

— Наступна річ. У мене дуже мало часу.

Стеха дістала дамську сумочку. У ній вона була на сто відсотків впевнена. Але перевіряюча знайшла недолік. Застібка у замку була зламана. І куточки ридикюля були злегка потерті.

— Жіночко, ви насміхаєтеся? — каркнула соціальна працівниця. — а ви правила прийому речей читали взагалі?

— Ні, — відповіла вражена Стеха, почувши про правила.

— Я так і знала. Поверніться і почитайте. На вході спеціально розмістили.

Степанида підхопилася йти.

— Ей, — гукнула їй приймальниця. — Баули свої заберіть.

— Та нехай постоять. Я прочитаю і повернуся, — наївно відповіла Степанида.

— Ще чого, я не зобов’язана охороняти ваше лахміття.

— Та хто його візьме, — хотіла сказати Степанида. Але не встигла. Бо вередлива пані за конторкою попередила її заперечення.

— Робіть як вам кажуть, — і зникла за дверима.

Степанида відтягла величезні сумки до входу. На скляних дверях дійсно красувалися два листка з бісером дрібних букв на них. Правила говорили, що речі приймаються без єдиної дірочки, без плям, добре вичищені, випрасувані, не пошарпані, в хорошому стані, з усіма ґудзиками, блискавками і кнопками. «Написали б ще з усіма бирками», — подумала Стеха. Та хто ж нові речі принесе сюди?

— Що, рідна, не прийняли? — звернулася до Стехи охайно одягнена бабуся, яка читала папери, коли Стеха входила в соціальний Магазин.

— Ні, — відповіла Стеха,— шибко правил у них багато для соціальної організації.

— У тебе не приймають, а мені не дають. Он цілий список документів принести треба, щоб видали три одиниці речей в місяць, — посміхнулася бабуся, — дізналася я про цей магазин, ох як зраділа, та не тут то було.

Стеха більш уважно подивилася на благовидну стареньку.

— Я хочу речі віддати, а ви хочете їх взяти. Так навіщо нам ці? — Степанида кивнула в бік соціальної установи. — Тільки ось сумніваюся я щодо одягу, — Степанида запитально глянула на бабусю, — Ви ж для себе берете?

— Ну як тобі сказати, мила. У мене є брат, на заводі він працює. Половина від заводу залишилася залишилася. І та з собаками в одну дірку працює. Не кожен день на завод Микола ходить. Немає стільки роботи як раніше. Зарплата маленька дуже. На комуналку і на продукти ледве-ледве вистачає. Ще є невістка, — бабулька подивилася на Стешу. — Якщо є там твої речі, то підійдуть їй.

— А брат ваш якого розміру? Чоловічого багато у мене. Чоловіка і двох синів речі.

— Та ти не переживай, рідна. Багато на заводі в нашому цеху потребують. Їм віддамо, якщо Миколці не підійде. Ти тільки зважся! Віддаш речі мені чи ні?

— Звичайно віддам. Тільки як ви їх понесете?

— Було б що нести, мила! — зраділа бабуся.

— А чи далеко їхати? — запитала Стеха.

— Та при заводі барак наш.

— Поїхали, — вирішила Степанида, — не дозволю вам тяжкість таку тягати.

Таксист допоміг завантажити в багажник важкі сумки.

Під’їхали до бараку. Зустрічати їх вийшла жінка трохи молодшого віку ніж у Стеші, привітно усміхнулася Степаниді, і стала жестами розмовляти з бабулькою.

— Не чує, — здивувалася Стеха.

— Брат мій і дружина його глухі від народження, — пояснила тим часом старенька. — Працюють в цеху, де ті, що чують в принципі працювати не можуть. Шумно там дуже. Та тут майже всі з цього цеху. Та завод то стоїть вже років 10. Тільки наш цех, та ще кілька людей і працюють. Ось молимося, щоб і далі працювали. А то нам зовсім тоді кришка. Та ти проходь, не соромся.

Стеха бачила, що глухій жінці не терпиться подивитися, що ж вони принесли в сумках. Вона дуже темпераментно жестикулювала. Бабулька відповідала їй, але більш стримано.

Занесли сумки в квартиру.

І Степанида начебто перемістилася в часі. Килим на стіні. Німецький гарнітур, телевізор, навіть не випуклий, ні, а Рубін стародревній. Стеха і не думала, що вони у когось збереглися. Незважаючи на крайню бідність, в квартирі було чисто і затишно.

Жінка відкрила першу сумку і видала переможний клич. Їй тут же потрапила Стешина сумка. Вона стала так несамовито махати руками, сміятися і обіймати Стешу.

— Каже, що давно таку хотіла. Та дорого нам дуже, — пояснила бабуся.

Наступна була спідниця, Степанида давно відмовилася від спідниць і суконь. Їй було зручніше в брюках і джинсах.

Жінка щось знаком запитала у бабульки. Бабулька запитала у Стеші:

— Питає, чи можна показати спідницю подрузі?

— Звичайно, — відповіла Стеха. — Робіть з цими речами, що хочете.

— Ти не думай, мила, що п’ємо ми.

— Так я бачу, — відповіла Стеха.

— Зарплату брата всю витрачаємо на продукти, — проказала старенька. — Їмо непогано. М’ясо раз в тиждень обов’язково. У інших он тільки кілька разів на місяць виходить. Надюшчина платня на миючі йде і на всякі потреби господарські та лікарські. Немолоді ми вже всі. Мені 70, а Надійці і Колі по 52 виповнилося. Однокласники вони. З 1 класу кохають один одного. Так Бог їм діток не дав. А я і зовсім діва стара, — реготнула бабуся.— Надя прибиральницею працює. Через день. Не беруть більше нікуди. Такі нікому не потрібні. Та й вік у неї вже. А я свою пенсію на хлопців витрачаю. Дітлахи тут у нас є. Ось її подруги діти. Пізно вона їх на світ привела. Під 50 років їй вже зараз. А дітям, Іванкові і Петрику, 8 і 9. Підряд мала вона їх. Я надоумила, — і бабулька щасливо засміялася, — Батьки їх обоє глухонімі. А хлопці з хорошим слухом на світ появилися. Так вони до мене бігають. Я їм книжки читаю. Телевізор у нас для краси. Не показує він давно. А у них і такого немає. Ось і розважаю як можу. Я ж серед дорослих тут одна чую. У школі якось не дуже з ними дружити хочуть. Нижній поверх суспільства ми. Так що після уроків бігом додому. Між собою дружать. Тирнет тільки в школі іноді бачать. І ось я ще! А як же дітей без частування відпустиш? То мандаринку, то печеньку, то цукерку. А то і вечеряють з нами. А іноді і шкарпетки з колготками куплю. Ось і вся пенсія. Та що там гроші хіба? Та сльози одні.

Тут прибігла Надина подруга. Зніяковіла, побачивши Стешу. Бабуся щось їй сказала. Вона пожвавилася і стала кланятися, показуючи свою подяку. Стеші наверталися на очі сльози. Подруги стали діставати річ за річчю, щось бурхливо обговорювати.

— Ой, та що це я сиджу розмови розмовляю. Чай треба ставити.

На столі вмить з’явилися бублики, карамельки, варення.

Прибігли дітлахи Іванко і Петрик. Веселі хороші хлопці.

— Ой, як же так, а хлопцям я нічого не принесла, — пригнічено сказала Стеха.

— Не журися, рідна, — заспокоїла бабуся. — У них все є. У бараку крім них дітей немає. Всі їм щось купують. Всі їх люблять. Дружно живемо. Ти не думай. Ми не жебраки. У нас все є. Ось трохи тільки на одяг не вистачає. А пофорсити дівчатам дуже ще кортить. Та хоч іноді в перукарню сходити. Давно вже ніхто з нас там не був. У неділю завжди плов я варю. На всіх. Всі разом за стіл сідаємо. Пам’ятаєш говорила тобі, що м’ясо обов’язково. Ну так ось. Не м’ясо правда, — підморгнула старенька, — з куркою плов. З шийками. Зате всім вистачає. Я місце знайшла. Дешево беру їх.

Стеха оглянула приміщення. Одна кімната квадратів 10, не більше. І кухонька, напевно 4 квадратних метра.

— А де ж туалет у вас? Де миєтеся?

— Ой, як незручно! В туалет хочеш? Ой, як же так. Що ж робити?

І вона стала знаками щось показувати Наді.

Надя теж зніяковіла.

— Та в чому справа? — запитала Стеха.

— Ой, мила, так на вулиці у нас туалет! Прибираємо, чистимо, але сама розумієш скільки не чисть відхоже місце для 15 осіб, а все-одно НЕ ромашками воно пахне. Як же ти га?

Стеха сказала, що не хоче в туалет, вона просто запитала.

— А миєтеся де?

— В лазню ходимо! Слава Богу є ще одна тут у нас. Нині то як — всі сауни. І дорого. Ось куди ще гроші то йдуть, мила.

— Бабулю, а що кажуть? Будуть будувати тут щось нове? Дадуть вам житло нормальне?

— Та що ти, мила! Немає нас ніде. Невраховані ми.

— Як так? — не зрозуміла Стеха.

— А так. Давня це історія. Та й навіщо тобі знати те? Немає нас на карті, — розсміялася бабуся.

Додому Стеха приїхала пізно. Засиділася у нових знайомих.

Розповіла чоловікові про неврахованих людей і про життя їх важке.

— Андрію, я ось що думаю, поїхали до них в суботу, га? Підстрижу я їх всіх. Навики ж залишилися. Хоча давно за кріслом не стояла.

Машу з Ксюшею переконаю манікюр жінкам зробити. Як радісно їм буде, як думаєш?

А то може ще й Катю попрошу – нехай хоч кремчиками личка їм намаже.

Андрій міцно обняв свою кохану.

— І через ринок, Стехо, продуктів давай купимо їм. М’яса! Побільше. І нехай бабулька плов зварить. Справжній, Стехо, плов!

У найближчу суботу в бараці було свято.

Працював імпровізований салон краси. Стеха підстригла всіх жінок і чоловіків, Іванка і Петрика.

Ксюша і Марічка зробили всім панянкам манікюр!

Катюша оформила всім брівки і зробила косметичні маски.

Це не зайняло багато часу і коштів. Всього один день.

На вулиці в казані варився ароматний справжній узбецький плов.

Джерело сhіllout.аtrеydas.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page
facebook