Те сватання було не з тих, коли спочатку люди один одному не подобаються, а потім все життя дружать, навпаки.
Отож, у нас з чоловіком єдиний син – Михайло. Чоловік забезпечив йому гарну освіту, але він по ній працювати не захотів, знайшов себе в тому, що веде весілля та інші урочисті події, як причастився в інституті до клубу веселих та кмітливих і все.
Я не сперечалася з сином, були суперечки лише з чоловіком аби дав синові спокій і поки молодий, то хай працює ким хоче.
– Тарасе, це йому приносить гроші і непогані. А в разі чого він завжди зможе піти працювати на нудну роботу.
Наречену ми вже бачили і вона теж з тих дівчат, яка вміє заробити, вона працює в салоні краси манікюрницею, за освітою теж не працює.
Діти у нас дуже сучасні і сказали, що вони просто розпишуться, замовили собі квитки на медовий місяць і поїхали.
Ми подумали з чоловіком, що якось те все негоже, адже треба сватів знати хоч в лице, бо ж діти вже разом. І ми таки запросили їх до себе в гості аби познайомитися.
Я дуже старалася і переживала аби все було добре, на столі були кращі фужери і посуд, хата блистіла.
На порозі стали свати і малий хлопчик.
– Це наш син, Павлик, – гордо сказав сват, – йому шість.
Ми лиш очима закліпали, а я аж розсердилася, хоч і в душі, адже я не приготувала нічого для дитини.
– Павлику, нема що тобі тут їсти, – одразу помітила це сваха майбутня, – нічого, потім в бабусі поїси, на тобі хлібчик.
І от дитина з тим хлібчиком і давай по хаті скакати, в кожен кут і шухляду заглядати. Я розумію, що малому нудно, але, вибачте, свати знали, куди йдуть. Його не цікавили мультики на телевізорі, він ввесь час сіпав матір то те йому дістати з моїх полиць, то се!
– Ой, ви говоріть, – казала Юля, – а ми пограємося трохи. Мама тебе буде шукати.
І отак вони по хаті шукали один одного, сваха не мала й хвилини спокійної, сват мовчав, а Павлик заліз під стіл і через мить все зі столу було на підлозі, бо дитина вирішила допомогти мамі його знайти.
– Ой, ми все позбираємо, – кинулися свати прибирати і те все більше по килимі мені розмащувати.
– Досить, – скомандувала я, – Відійдіть і дайте мені як слід прибрати.
Поки я прибирала те все гості пошушукалися і кажуть:
– Знаєте, ми відведемо Павлика до бабусі і давайте зустрінемося в затишному кафе.
Ну ви собі уявляєте, який чудовий план? А його не можна було одразу реалізувати?
– То на щастя все було, – далі за своє сваха, коли ми вже всілися за столиком в кафе, – Щоб у наших дітей все було добре.
– Як добре таке казати, коли не ваші кришталеві келихи побиті і кращий посуд.
– Та дитина не хотіла, то випадково.
– Знаєте. Ви взагалі нас мали про таке попередити, тим більше, що ваш син такий непосида, а у нас нема ні іграшок, ні чого іншого аби його відволікло. Та й на таку зустріч дітей не беруть.
– Та ви просто нам заздрите, що ми ще наважилися на дитину, а ви ні!
– Краще одну дитину достойно виховати, ніж так як ви – одній нічого, зате синові усюди хукаєте.
І так ми дійшли до того, що не хочемо синові такої дружини, якщо вона й краплю на матір схожа. Ми роз’їхалися по домівках, але то ще не був кінець.
На наступний день прийшли свати знову з подарунком з Копійочки, якийсь посуд… Хіба в село відвезу.
Перепросили і сказали,що треба все почати спочатку і домовилися, що дітям не скажемо ні слова. Діти щасливо вже десять років живуть, а я думки про сватів не змінила. А ви як гадаєте, хто в такій ситуації неправий?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота