Я та жінка, яка прийняла рішення прощати, бо діти. Я та жінка, яка вирішила не бачити, бо будуємо будинок. Я та жінка, яка вірила, що час все змінює і далі буде краще.
Що ж з того вийшло?
Ми з Петром наче й любилися, бо звідки аж трійко дітей? мав чоловік улесливість таку, що не передати, дарма, що сільський шофер, а й заїжджим панянкам крутив голови.
Я ж думала, що на мені він має спинитися, бо навіщо тоді заміж брав? Жили ми то з його батьками, то з моїми, але свою хату зводили. Велику, щоб було де всіх розмістити, коли до нас гості будуть приїжджати, адже, що в нього, що в мене, родина велика.
Коли дітям було до десяти років, хату ми звели і переїхали жити в одну кімнату. Моєму щастю не було меж. Хто ще з моїх ровесників міг таким похвалитися – і живемо окремо, і газдуємо, і діти у нас гарні…
Живи та радій, правда ж…
А потім якось мій меншенький прихворів і я мала з ним бути в стаціонарі. Звичайно, що дітей взяла до себе моя мама, а Петро лишився сам в хаті.
Я приїхала чогось надвечір. Добиралася попутками, бо виписали раніше, а я ні секунди вже не могла бути в тих білих стінах. Заходжу до хати, а там Маруська, доярка, в моєму халаті по хаті ходить.
Вона вилетіла з хати, а Петро благав, що це вперше і востаннє, щоб пробачила і забула та ніколи не нагадувала.
Не скажу, що мені до цього жінки не шепотіли, що Петро ще той спритник. Але я не хотіла вірити, все списувала на те, що люди просто заздрять.
А тут вже на свої очі наклепу не зведеш…
Думала я довго… Як я з дітьми лишуся? Й хата недобудована – хто її до ладу доведе? А Петро ж роботяга…
Погодилася я забути…
Виростили ми дітей, видали їх заміж, наче вже все в житті вгамувалося, можна й один на одного глянути і вже так не спішити з усім.
Діти нам онуків привозять в село, ми їх няньчимо та радіємо. Просто ідеальний дід та баба…
Я, зізнаюся, в такі моменти думала:
«Як добре, що багато років тому я прийняла вірне рішення. Молодість минула і забулося все, а тепер он є до кого дітям приїхати та дідусем назвати».
А потім мене спина скрутила і треба було відлежати знову в стаціонарі. Діти до мене приходили та годували, купували все, але Петра не було. Я не здивована, бо ж не покине господарку…
Але все ж… Хоч би дзвонив раз в день, а то через день і на декілька запитань, і трубку кладе.
Лікар мене виписав раніше і я попросила сина мене відвезти додому. З кожним кроком додому я почувалася здоровішою, ось і рідні вікна, світяться.
Я взялася двері відкривати, аж закрито. Я стукаю, а за дверима якийсь шум, а далі чую, як в хаті вікно, що на городі відкривається і звідти хтось вискакує.
Я за хату і бачу гультіпаку Вірку, яка отак і повисла ногою на підвіконнику, бо хоч наче й низько, але то для тверезої людини… І лице мого чоловіка…
Я пішла до дверей, чоловік чекав на порозі і знову белькотів, що то перший раз і отак просто сталося, зламався, з ким не буває, не святі ж.
Я дивилася на свою вітальню, такі з любов’ю обставлену, яку я білю щороку, вікна, двері малюю, підлогу в два роки… Все тут моїми руками мите та замітане, а він на оцей диван її привів…
Не хотіла його бачити.
Але ж він цю хату будував, перекривав, шалював…
На другий день подзвонила до сина, щоб зробили вихід для батька в інший бік і купили йому газовий балон.
Сама я поїхала в санаторій вперше за все життя.
Фото Ярослава Романюка.
