— Ти серйозно думаєш, що я буду стояти й чекати, поки ти знову обереш його? — голос Андрія тремтів від образи, коли він тримав Марію за руку біля виходу з корпусу. — Я стільки років був поруч, а ти навіть не помічала. А він з’явився — і все, ніби мене ніколи й не існувало.

Марія опустила очі, пальці в його долоні здригнулися.

— Андрію… він зробив мені пропозицію. Я вже майже погодилася.

— Майже?

— Пусти, — тихо попросила вона.

Андрій одразу відпустив, відвернувся й провів рукою по обличчю.

— Ну що ж… серцю не накажеш, — гірко промовив він. — Іди вже, твій наречений чекає біля воріт. Не хочу, щоб через мене ви посварилися.

— Андрію… — почала Марія, але він тільки махнув рукою.

— Іди. Не затримуй його.

Марія пішла до воріт, відчуваючи, як погляд Андрія пече їй спину. У руках у Дениса вже був великий букет, а на обличчі — задоволена посмішка.

— Я ж просила тебе не приходити, — роздратовано сказала Марія, підходячи ближче.

— Не сердись, я просто хвилювався за тебе, — відповів Денис і спробував її поцілувати, але вона відвернулася. — Мама чекає нас на обід. Хоче обговорити дату весілля й зал, який знайшла. А це тобі.

Він простягнув квіти. Марія взяла букет, але не посміхнулася.

— Я ще не дала тобі остаточної відповіді, — тихо сказала вона.

— Та ти ж майже погодилася, — махнув рукою Денис. — Мама вже все організувала, не будемо її засмучувати.

Марія озирнулася. Андрія вже не було видно біля дверей корпусу.

Після вручення дипломів вона шукала його очима в залі, але він так і не з’явився.

— А де Самойленко? — запитала вона в його друга Вітька.

— Забрав диплом учора й одразу поїхав до Києва. Якийсь родич пообіцяв гарну роботу в клініці. Повезло хлопцю.

Марія відчула, як до горла підкочують сльози. Святкувати зовсім не хотілося. Вона швидко забрала документи й пішла додому.

Образа на Андрія не проходила: як він міг нічого не сказати? Стільки років говорив, що любить, а потім просто зник.

Андрій не зателефонував. І вона теж не дзвонила — із гордості. Через два місяці Марія вийшла заміж за Дениса.

Минуло сім років. Марія зайшла до кабінету подруги й одразу скривилася.

— Ого, як ти тут працюєш? Терпіти не можу це крісло, — сказала вона, зачиняючи за собою двері.

— Марійко! Нарешті! — Оля підвелася й обійняла її. — Заходь, присідай. Прийом уже закінчився, я якраз збиралася додому. Як ти?

Вони трохи поговорили про життя, потім Марія кинула швидкий погляд на медсестру біля столу з інструментами.

— Ганно, можете йти, — зрозуміла Оля. Коли вони залишилися вдвох, вона запитала прямо: — Ти ж не просто так прийшла. Розповідай.

Марія зітхнула.

— У нас із Денисом ніяк не виходить. Чекаємо лелеку чекаємо, а толку нуль. Уже давно. Його мама постійно повторює, що проблема точно в мені. Я здала деякі аналізи, але в нашій поліклініці не хочу проходити повне обстеження — підуть плітки. Допоможеш?

— Звичайно, показуй, що маєш.

Марія поклала на стіл папку. Оля уважно все переглянула.

— Ну що? — нетерпляче запитала Марія.

— Є невеликі зміни в аналізах, але загалом усе більш-менш нормально. Треба ще трохи дообстежитися. Хто тебе дивився? А Денис обстежувався?

— Та ні, звісно. Його навіть просити марно.

— Зрозуміло. Можеш завтра зранку прийти? Годині о восьмій. Добре?

Наступного дня Марія знову прийшла. Після всіх додаткових процедур вона сіла навпроти подруги.

— Ну, що там? — запитала вона, поправляючи комірець блузки.

Оля розклала перед нею знімки.

— Дивись сама. Ось тут і ось тут, — показала вона пальцем на світлі ділянки. — тобі терміново треба до столиці. Там тобі точно допоможуть.

До речі, у мене є номер Андрія Самойленка. Він зараз працює в хорошій клініці. Можу зателефонувати, він не відмовить.

— Не треба йому дзвонити, — швидко сказала Марія. — Я краще сама. Напиши мені просто номер.

— Як хочеш. Але не затягуй, добре? Мені шкода, що так вийшло…

Марія вийшла з лікарні й довго блукала містом. Сонце світило яскраво, люди навколо сміялися, а в неї в голові крутилася тільки одна думка: їй ще немає тридцяти, а після такого чи стане вона мамою?

Вона планувала сім’ю, мріяла про малюка, а тепер усе це може зникнути. Чому саме з нею?

Додому вона повернулася зовсім без сил. Денис, як завжди, сидів за комп’ютером.

— Денисе… — тихо покликала вона.

— Що? — не повертаючи голови, буркнув він.

— Ти їсти хочеш?

— Не заважай, у мене цифри не сходяться, — роздратовано відповів він.

Марія постояла трохи, потім зварила каву, підігріла котлети й поставила все на край столу. Денис машинально взяв котлету й почав жувати, не відриваючись від екрана.

— Денисе, мені треба поїхати на деякий час. Тиждень-два, може, довше. Ти чуєш?

— Угу, — тільки й відповів він, продовжуючи друкувати.

Вона зітхнула й пішла в спальню. Вночі довго не могла заснути. Коли Денис нарешті ліг, вона зробила вигляд, що вже спить.

На ранок написала заяву на відпустку за свій рахунок і зібрала невелику валізу. Залишила на столі коротку записку й поїхала раннім потягом до Києва, поки чоловік ще спав.

Київ зустрів її шумом і метушнею. З вокзалу вона зателефонувала Андрію. Він відповів майже одразу.

— Привіт, — сказала вона, намагаючись говорити весело.

— …Алло? — почувся його голос після паузи. — Марія? Це ти? Не можу повірити… Скільки років минуло.

— Я сама не думала, що зателефоную. Ти колись казав, що якщо мені знадобиться допомога… Ось, знадобилася.

— Звичайно, пам’ятаю. Що сталося?

— Можемо зустрітися? Я вже в Києві.

— Ти серйозно? Добре, скину адресу клініки.

Через годину вона стояла в дверях ординаторської.

— Можна?

— Марія! — Андрій підвівся й пішов їй назустріч.

Вона розглядала його з цікавістю. Він дуже змінився — став ширшим у плечах, виглядав впевнено й привабливо. Напевно, не одна дівчина в клініці за ним задивлялася.

— Сідай, — він показав на диван. — Чаю? Кави?

— Я прийшла як пацієнтка, — сказала Марія й сіла за стіл.

Андрій одразу став серйозним.

— Розповідай.

Вона поклала перед ним папку з усіма паперами. Він уважно вивчав кожен аркуш, ставив короткі питання, іноді поглядав на неї.

— Де ти зупинилася? — запитав він нарешті.

— Ніде. З потяга одразу до тебе.

— А речі?

— Чемодан здала в камеру схову.

— Добре. Зараз відведу тебе в палату. Відпочинь, якщо хочеш. Я пораджуся з колегами й підійду.

— Андрію… ти теж думаєш, що безнадійно?

— Поки рано щось казати. Подивимося…

Її знову обстежували. Андрій заходив часто, але про здоров’я говорив мало — розпитував про життя, про роботу, про те, як минули ці роки.

На третій день медсестра сказала, що Андрій Леонідович чекає її в ординаторській.

Марія зайшла, серце калатало.

— Все дуже погано? — запитала вона, сідаючи.

Андрій мовчки поклав перед нею знімки й висновок.

— Я так хвилююся, що нічого не бачу. Скажи сам, будь ласка.

Він подивився на неї й усміхнувся.

— Марія, ти абсолютно здорова.

— Як це? А те, що знайшли?

— Розумію, що ти пережила, але твоя подруга недаремно відправила тебе до столиці. З тобою все гаразд, її побоювання не підтвердились.

Марія дивилася на нього, а потім заплакала.

— Радіти треба, а ти сльози ллєш, — м’яко сказав Андрій і подав хустинку.

— Це від радості, — вона витерла обличчя. — Не можу повірити… Дякую тобі.

— Мені дякувати не треба. Полеж ще днів три, щоб повністю долікуватися. Потім можеш їхати додому. Зателефонуй чоловікові, порадуй його.

Марія витерла сльози й подивилася на нього широко розплющеними очима.

— Він не знає, куди й навіщо я поїхала. У нас немає дітей, і його мама весь час повторює, що це через мене. От я й пішла до спеціалістів.

— Хочеш залишитися? — в очах Андрія промайнула надія. — Я дізнаюся.

— Я стільки ночей думала, що все скінчилося… — тихо сказала Марія.

— Помилки бувають, сама знаєш, — відповів він і подивився на неї дуже ніжно.

Через три дні Марія повернулася додому. Зайшла до поліклініки, написала заяву на звільнення й пішла до квартири.

Удома її зустрічала свекруха.

— Нагулялася? — одразу почала вона. — Ми тут з розуму сходимо, а вона приходить, ніби нічого не сталося…

— Я Дениса попереджала, що поїду, — спокійно відповіла Марія.

Свекруха не вгамовувалася: казала, що так і знала, що з такою невісткою все закінчиться погано, що дітей не буде, що нічого Марія не отримає й хай забирається, звідки прийшла.

— Досить, — твердо сказала Марія. Свекруха здивовано замовкла. — Я здорова. І можу мати дітей. А от вашого сина варто перевірити. Думаю, ви й самі це розумієте. Будете стояти й дивитися, як я речі збираю, щоб я нічого «зайвого» не взяла?

Свекруха почервоніла, щось пробурмотіла й вийшла. Марія зайшла до батьків, сказала, що йде від Дениса й повертається до Києва. Не ставши дослуховувати мамині зітхання, вона пішла.

Більше тут її нічого не тримало. Розлучення пройшло швидко — дітей не було, майнових претензій вона не висувала.

Андрій дотримав слова: поговорив із головним лікарем, і Марію взяли терапевтом у відділення. Як і в студентські роки, він знову був поруч.

Але тільки після того, як розлучення остаточно завершилося, вона відповіла на його почуття.

— Ти підеш за мене? — запитав він одного вечора, коли вони гуляли по Андріївському узвозу. — Чи в мене, як і раніше, немає шансів?

— Я зробила помилку й хочу її виправити, — тихо відповіла Марія. — Тільки дай мені трохи часу. Ти тоді поїхав так раптово… Я не встигла сказати, що ще не дала Денису остаточної згоди. Мама дуже наполягала.

— Я тоді сильно образився…

Через рік Марія вийшла заміж за Андрія й вони стали батьками прекрасного синочка.

Іноді помилки трапляються. Головне — вчасно їх виправити.

Головна картинка ілюстративна.