Олена стояла посеред кухні з телефоном чоловіка в руці. Екран світився відкритим чатом з адміністратором залу «Світанок» і списком контактів, що нагадував довідник невеликого містечка.

У повітрі пахло підгорілою кашею — Сергій, як завжди, забув зменшити вогонь, поки гортав новини в телефоні.

Сергій сидів за столом у старій розтягнутій футболці, повільно відклав бутерброд із ковбасою. Він не злякався, а радше роздратувався, ніби хлопчисько, якого застукали за чимось не тим, але він упевнений, що мама все одно пробачить.

— Ну чого ти зразу так, Олено? — скривився він. — Яка половина області? Це ж родичі. Тітка Галина з Полтави, дядько Микола з дітьми, двоюрідні брати. Вони нас на весілля кликали, незручно не запросити. Це ж подія! Син народився, продовжувач роду! Треба відзначити по-людськи, показати, що в нас усе гаразд.

Олена дивилась на нього й не впізнавала того хлопця, за якого виходила заміж. Колись він здавався їй веселим і товариським.

Тепер перед нею сидів чоловік, що трохи обважнів, з крихтами на підборідді, готовий пустити пил в очі кому завгодно, аби тільки потішити своє самолюбство.

— По-людськи? — перепитала вона, відчуваючи, як усередині піднімається холодна злість.

— Сергію, ми ж місяць тому домовлялися: хрещення — це таїнство. Церква, потім удома тихенько, чай з тортом. Тільки хресні й ми. Матвійку чотири місяці, у нього тонус, він швидко втомлюється, йому шум шкідливий. А ти хочеш затягнути його в задушливий зал із музикою й родичами, які будуть лізти цілуватися?

— Та годі вже! — відмахнувся Сергій і знову потягнувся до бутерброда. — Тонус-шмонус. Ми всі так росли, і нічого. Я в селі виріс, мене в кориті купали — і дивись, який виріс. А ти над ним тремтиш, як над кришталевою вазою. Дитині треба спілкування, щоб не був дикуном. Та й мама вже всім подзвонила. Люди квитки взяли, подарунки готують. Як я тепер скажу «відміна»? Я що, блазень?

— А ти мене спитав, перш ніж мама почала всім дзвонити? — Олена поклала телефон на стіл екраном униз, ніби це була небезпечна річ. — Ти спитав, чи хочу я бачити стільки людей у той день, коли я буду втомлена й на нервах? Ти спитав, чи є в нас на це гроші?

Сергій відвів очі. Почав нігтем дряпати клейонку на столі, вдаючи глибоку задуму.

— Гроші знайдуться, — буркнув він. — Я вже вніс завдаток. По знайомству скидку дали. Меню нормальне.

Олена відчула, як під ногами ніби провалюється підлога.

— Завдаток, кажеш? — голос Олени став зовсім тихим. — З якої картки, Сергію? З твоєї зарплатної, де за тиждень до авансу завжди порожньо? Чи з кредитки, яку ти вже давно не можеш закрити?

Сергій засопів. Він не любив такі розмови. Фінанси були його слабким місцем. Він любив широкі жести, а от нудну підрахунку сімейного бюджету — ні.

— Ну, взяв із відкладених, — неохоче зізнався він. — Яка різниця? Це ж наші спільні гроші. Я глава сім’ї, я вирішив, що свято важливіше. Потім зароблю, поверну. Чого ти? Там небагато вийшло на завдаток. Зате відсвяткуємо по-душевному! Тітка Галина гармонь обіцяла привезти.

— Ти взяв усе, — тихо констатувала Олена. Вона підійшла до шафи, де на верхній полиці в коробці з-під чаю вони тримали «недоторканний запас». Коробка стояла на місці, але кришка лежала криво. Вона зняла її, відкрила. Порожньо. Лише самотня гумка для грошей на дні.

— Ти все забрав, — повторила вона. — Там було пристойно. Ти все віддав на цей ресторан?

— Ну, ще й за апаратуру завдаток, і ведучому трохи додав, щоб конкурси нормальні були, без дурниць, — почав виправдовуватися Сергій, але, побачивши погляд дружини, перейшов у наступ. — Олено, ну чого ти зразу? Гроші — це не головне, сьогодні немає, завтра будуть. Заробимо! Зате спогади залишаться! Відео знімемо, фото. Син виросте, подивиться, яка в нього дружна родина. А ти все про гроші думаєш. Скучною стала, розрахунковою. Раніше такою не була.

Він говорив із такою щирою образою, ніби це вона вкрала в нього свято, а не він забрав у сім’ї спокій.

Сергію, ти серйозно? — спитала Олена прямо, без зайвих емоцій. — Ти справді не пам’ятаєш, на що ті гроші були відкладені?

— Пам’ятаю, звичайно! — спалахнув він, підхоплюючись зі стільця. Стілець неприємно скрипнув по плитці. — На твої масажі й той басейн! Чергові примхи! Лікарі всім підряд масаж призначають, аби гроші з людей тягнути. У нього все нормально! Ну, ручки трохи в кулачках тримає, ну й що? Переросте! Я теж так тримав, і нічого, нормальний виріс. А басейн для немовлят — це взагалі вигадки. У ванні поплаває, і вистачить.

Олена дивилася на нього й бачила не чоловіка, а чужу людину — легковажну й егоїстичну. Людина, яка готова ризикувати здоров’ям власної дитини, аби тільки наїстися салатів  і послухати тости.

— Масаж потрібен професійний. Басейн — для спини. Це не примха, це здоров’я. Твого сина. А ти взяв ті гроші й поніс у ресторан. Щоб нагодувати людей, яких ти не бачив роками і які забудуть про нас наступного дня після застілля.

— Не забудуть! — підвищив голос Сергій. — Це ж родина! Кров — не вода! Мама сказала — треба всіх зібрати. Вона вже меню затвердила, хвилюється, готується. Ти хочеш маму мою засмутити своєю відмовою? Ти егоїстка, Олено! Думаєш тільки про себе!

Він стояв розчервонілий, з роздутими ніздрями, і в його поставі було стільки ураженого самолюбства, що Олені стало фізично неприємно

Він захищав не сім’ю. Він захищав свій образ «хорошого сина» перед мамою й образ «успішного чоловіка» перед родичами. А ціна цьому образу — здоров’я маленького Матвійка.

— Виходить, мама меню затвердила… — повільно промовила Олена. — А хто платитиме за весь цей банкет, коли завдаток закінчиться? Там же ще стільки ж треба, якщо не більше.

— Та подарунками відб’ємося! — радісно знайшовся Сергій, ніби сам здивувався своїй кмітливості. — Гості ж не з порожніми руками прийдуть. Конверти дадуть. Ось і покриємо витрати. Ще й у плюс вийдемо, може. Бізнес-план, зрозуміла?

Олена гірко посміхнулася.

— Бізнес-план… Тітка Галина з гармонню подарує нам комплект білизни, який у неї в скрині з вісімдесятих років лежить. Дядько Микола привезе банку меду. Твої двоюрідні брати скинуться по трохи, бо в них іпотека й діти. Ти справді думаєш, що вони окуплять ресторан? Ти живеш у якомусь своєму вигаданому світі, Сергію.

Вона знову взяла телефон. Палець завис над кнопкою виклику.

— Ти що задумала? — насторожився Сергій, помітивши її рішучість.

— Я дзвоню в «Світанок», — спокійно сказала вона. — І скасовую цей цирк.

Сергій смикнувся до неї, але стіл став перешкодою.

— Не смій! — гаркнув він. — Ти мене перед людьми осоромиш! Чоловік слово дав, чоловік замовив! Не смій, кажу!

Але Олена вже натиснула зелену кнопку. Пішли гудки. Гучні, розмірені, відлічуючи останні секунди їхнього звичного, хоч і потрісканого, життя.

Сергій вихопив телефон з її рук із швидкістю дворового кота, що вхопив сосиску. Екран згас, дзвінок обірвався, так і не встигнувши з’єднатися з адміністратором.

Він притиснув апарат до себе, важко дихаючи, і в очах у нього метнувся страх, змішаний із дитячою впертою злістю.

— Ти взагалі нормальна? — прошипів він, відступаючи до вікна. — Ти хоч розумієш, що робиш? Завдаток не повертають! Якщо ми зараз відмовимося, гроші просто згорять! Ти готова викинути їх на смітник через свою принциповість?

Олена дивилася на нього, і їй здавалося, що вона бачить чоловіка вперше. Не було ні любові, ні жалю — лише бридке здивування. Як вона могла жити з людиною й не помічати цієї легковажності?

Це не наші гроші, Сергію, — тихо, але твердо сказала вона. — Це гроші Матвійка. Ти забрав їх у власного сина. Ти це розумієш? Ти забрав здоров’я дитини, щоб напоїти людей, яким на нас байдуже.

— Та не забирав я! — майже завищав він, і голос зірвався. — Я взяв тимчасово! Із сімейного бюджету! Чого ти все про Матвійка та Матвійка… З ним усе гаразд! У всіх буває! Лікарі просто лякають тебе, щоб ти бігала до них на платні прийоми. А ти й рада. Масаж, басейн… Ми в дитинстві в річці купалися до посинілих губ, і нічого ні в кого не було!

Він почав ходити по кухні, розмахуючи телефоном. Його розігрівала власна промова. Йому треба було переконати не Олену — йому треба було переконати себе, що він не погана людина, а нормальний господар і глава сім’ї.

— Мама мені відразу сказала: «Сергію, не будь підкаблучником, роби як належить», — продовжував він, не дивлячись на дружину. — У нашому роду завжди відзначали широко. Коли я народився, батько три дні гуляв, вся вулиця танцювала! А я що, гірший за батька? Я хочу, щоб усі побачили: у Сергія син народився! Продовжувач роду! Щоб столи ломилися, щоб тости говорили! А ти хочеш мене цього позбавити? Хочеш, щоб ми як миші в норі сиділи, чай із сухарями пили?

Олена слухала цей потік і відчувала, як усередині щось остаточно ламається. Та невидима нитка, яка тримає шлюб міцніше за штамп у паспорті, натягнулася й лопнула з глухим звуком.
— Ти хочеш свята, Сергію? — спитала вона, не підвищуючи голосу. — Хочеш виглядати щедрим і успішним? Добре. Але чому за рахунок дитини? Чому ти не пішов підробляти ночами, щоб заробити на цей банкет? Чому не взяв вихідні на додаткову роботу? Ти лежав на дивані, пив пиво й дивився серіали, а потім просто запустив руку в коробку, де лежало майбутнє твого сина.

— Та зароблю я! — відмахнувся він, але впевненості в голосі не було. — Премію обіцяли. Квартальну.

— Тобі премію обіцяють уже кілька років, Сергію. І де вона? — Олена ступила крок до нього й простягнула руку. — Віддай телефон.

— Ні, — він сховав руку з телефоном за спину. — Поки ти не заспокоїшся й не перестанешнервувати, телефон не отримаєш. Сама потім подякуєш. Уяви: музика грає, всі нарядні, тітка Галина частівки співає, мама щаслива з онуком на руках… Це ж спогади! Це традиції! Не можна відриватися від коренів, Оленко. Люди не зрозуміють.

— Люди? — перепитала вона. — Тобі важливо, що подумає тітка Галина, яку ти за очі називаєш «старою буркотункою»? Тобі важлива думка троюрідного брата Андрія, який позичив у нас гроші два роки тому й так і не віддав? Їхня думка тобі важливіша, ніж те, що в твого сина шия погано повертається?

— Та повернеться вона! — гаркнув Сергій. — Само минеться! Годі! Ти просто шукаєш привід, щоб не спілкуватися з моєю роднею. Ти завжди їх недолюблювала. Завжди носа кривила, мовляв, міська, культурна. А вони прості, душевні люди!

Він знову сів на стілець, демонстративно поклавши телефон під себе, всім виглядом показуючи, що розмова закінчена. Він був упевнений, що переміг.

Думав, що якщо забрав у неї зв’язок, то забрав і силу волі. Що вона зараз поплаче, подується, а потім піде прасувати сукню й готувати салати, бо «куди вона дінеться».

— Знаєш, Сергію, — сказала Олена, дивлячись на його самовдоволене обличчя. — Я теж відкладала. Не в тій коробці. Я збирала зі своїх декретних і підробітків, поки Матвійко спав. По копійці. Хотіла купити йому хороший зимовий комбінезон і автокрісло, щоб возити в поліклініку безпечно. Але тепер я розумію, що ці гроші підуть на інше.

Сергій насторожився. Згадка про гроші завжди діяла на нього як магніт.

— На що? — підозріло спитав він. — У тебе є заначка? А чому я не знаю? У нас же спільний бюджет!

— Був спільний, — виправила Олена. — До сьогоднішнього ранку. А тепер слухай уважно. Мені не потрібен телефон, щоб вирішити це питання. Я можу сходити до сусідки. Можу дійти до банкомата. Але зроблю простіше.

Вона підійшла до нього впритул. Сергій інстинктивно втиснувся в спинку стільця. У її очах не було сліз, не було істерики, на які він так розраховував і якими вмів керувати. Там був холод. Абсолютний, спокійний холод.

— Ти зараз віддаси мені телефон, — чітко промовила вона. — І ми разом зателефонуємо в ресторан. Ти ввімкнеш гучний зв’язок. І ти сам, чуєш, сам скажеш їм, що банкет скасовується.

— З якої речі? — хмикнув він, намагаючись тримати марку, але голос зрадницьки тремтів. — Не буду я дзвонити. Завдаток згорить. Гроші ж немалі, Олено! Ти готова їх втратити?

— Я готова втратити ті гроші, аби не втратити себе, — відрізала вона. — А якщо ти цього не зробиш, я прямо зараз зберу Матвійка й поїду до мами. І на хрещенні не буде ні мене, ні сина. Будеш хрестити порожню коляску разом зі своєю тіткою Галиною. І пояснювати всім гостям, чому дружина втекла від такого «щедрого» чоловіка. Уяви, який це буде сором? Що люди скажуть, Сергію?

Слово «сором» було для Сергія страшніше за будь-які фінансові втрати. Страх виглядати невдахою, покинутим чоловіком, посміховиськом перед усією «роднею» переважив жадібність.

Він повільно, з неприхованою образою дістав телефон з-під себе. Екран був теплим і злегка вологим від поту.

— Ти… — процідив він, простягаючи їй апарат. — Усю життя мені зіпсувала. Підкаблучник я з тобою. Мама мала рацію, не пара ти мені.

— Дзвони, — Олена проігнорувала образу. — Номер уже набраний. Нажимай.

Сергій тремтячим пальцем натиснув зелену кнопку. Гудки пішли знову. Цього разу їх ніхто не перервав.

— Ресторан «Світанок», адміністратор Оксана, добрий день! Чим можу допомогти? — бадьорий, заучений голос із динаміка пролунав у задушливій кухні як щось зовсім недоречне.

Сергій ковтнув слину, кадик на шиї смикнувся. Він кинув затравлений погляд на Олену. Вона стояла, схрестивши руки, й дивилася на нього немигаючим поглядом, чекаючи виконання вироку. Крок ліворуч, крок праворуч — і вона справді збере речі.

— Е-е… Добрий день, Оксана, — промимрив він, — Це Сергій… Я вчора бронював малий зал на суботу. На хрещення.

— Так-так, Сергій! Пам’ятаю вас! — радісно защебетала трубка. — Ми вже почали підготовку. Шеф-кухар якраз затверджує закупівлю під ваше меню. Хочете щось додати?Може, ще пару нарізок? Чи на шоколадний фонтан наважилися?

Сергій заплющив очі. Шоколадний фонтан. Він так хотів цей клятий фонтан. Щоб тітка Галина ахнула, щоб дядько Микола сказав: «Ну, Серьога, ну даєш!». Це був символ його успіху, солодкий потік визнання, який тепер перекривали реальністю.

— Ні, не фонтан… — вичавив він, відчуваючи, як холодний піт стікає спиною. — Тут така справа… У нас форс-мажор. Дитина… е-е… захворіла. Загалом, ми не зможемо.

— Ой, як шкода! — голос адміністраторки став співчутливим, але крізь нього вже пробивалися ділові нотки. — Нічого, діти часто хворіють. Давайте перенесемо дату? Бронь у нас тримається півроку. Можемо на наступний місяць або…

Олена різко ступила вперед. Вона зрозуміла його хитрість. Він намагався залишити лазівку, щоб потім, коли вона заспокоїться, усе-таки влаштувати цей бенкет.

Вона мовчки вирвала телефон з його вологої долоні.

— Добрий день, Оксана. Це дружина Сергія, Олена, — її голос був сухим і чітким. — Ніяких перенесень не буде. Ми повністю анулюємо замовлення.

На тому кінці проводу запала пауза. Видно, Оксана була досвідченою й відразу відчула запах сімейного конфлікту.

— Дівчино, послухайте, — голос адміністраторки став холодно-діловим. — У договорі прописано: при скасуванні менше ніж за три доби завдаток не повертається. Ми вже відмовили іншим клієнтам на цю дату. Ми понесли витрати.

Сергій, почувши це, трохи підбадьорився. На його обличчі з’явилося злорадне вираз: «Ось бачиш, нічого в тебе не вийде».

— Оксана, не треба мені казок розповідати, — жорстко перебила її Олена. — Я за освітою юрист, хоч і не практикую. Договір, який підписав мій чоловік, — це папірець, якщо ви не понесли реальних витрат. Закупівлю продуктів ви ще не робили, ви самі сказали, що кухар тільки «затверджує». Чеків немає. Інших клієнтів на суботу ви б не знайшли за добу, у вас зал тижнями порожній, я дивилась графік на сайті. Тож давайте не будемо марнувати час. Повертайте завдаток, або за годину я напишу скаргу до відповідних органів. Я перевірю кожен ваш чек, кожну пляшку. Вам потрібні перевірки?

Сергій дивився на дружину. Він ніколи не чув, щоб вона так розмовляла. Зазвичай тиха, поступлива Олена зараз нагадувала людину, яка точно знає, що робить. Вона не блефувала.

У трубці почулося важке дихання. Адміністраторка щось прикинула в голові. Зв’язуватися з юридично підкованою мамою через завдаток було собі дорожче.

— Добре, — процідила Оксана з неприхованою досадою. — Ми підемо вам назустріч як виняток. Диктуйте номер картки, з якої була оплата. Зробимо повернення через термінал, гроші прийдуть протягом трьох днів.

Сергій смикнувся було до кишені по свій гаманець, але Олена його випередила.

— Ні, — відрізала вона. — Картка чоловіка заблокована. Повернення зробите на мою картку за номером телефону. Я зараз продиктую.

— Але за правилами ми повинні… — почала було адміністраторка.

— За правилами ви повинні видавати чек, а чоловік перевів вам гроші просто на картку фізичної особи, так? На картку якогось Арсена? — Олена била точно. — Тож повернете туди, куди я скажу. Пишіть номер.

Вона чітко, по цифрах, продиктувала свій номер.

— Перераховано, — буркнула трубка через хвилину. — Усього доброго. Більше до нас не звертайтеся.

Дзвінок обірвався. Телефон в руці Олени коротко пікнув — прийшло повідомлення від банку про зарахування коштів.

Олена видихнула. Тільки зараз вона відчула, як сильно тремтять коліна. Вона опустилася на табуретку, поклавши телефон на стіл. Перемога була за нею, але смак у неї був гіркий.

Сергій стояв посеред кухні, червоний, скуйовджений, схожий на проколотий повітряний кульку.

Його щойно публічно поставили на місце. Йому забрали голос, забрали свято, забрали право розпоряджатися грошима. Його чоловіча гордість була розтоптана.

— Ну що, задоволена? — прохрипів він, і в голосі клекотала безсила злість. — Ти рада? Ти мене принизила перед чужою людиною. Виставила повним нікчемою, який навіть за свої слова відповісти не може.

— Я повернула гроші на лікування сина, Сергію, — втомлено відповіла Олена, не дивлячись на нього. — Якщо для тебе це приниження, то в нас великі проблеми з розумінням.

— Та байдуже мені на твоє розуміння! — раптом заволав він, зриваючись з місця й починаючи ходити по тісній кухні. — Що я мамі скажу?! Ти подумала?! Вона вже сукню купила! Вона вже сусідкам розтрубила! Ти розумієш, що ти мене перед усією родиною осоромила? Вони ж мене з’їдять! Скажуть: «Сергій під каблуком, дружина ним вертить як хоче». Ти мене чоловіком перестати вважати?

— Ти думаєш, ти героїня? — він навис над нею, бризкаючи слиною. — Ти думаєш, ти ідеальна мати? Ти спеціально це зробила, щоб мене від родичів відвернути! Тобі завжди моя мама поперек горла стояла! Ти знайшла привід, прикрилася дитиною, щоб нас посварити!

— Сергію, сядь і заспокойся, — тихо сказала Олена, піднімаючи на нього очі. У них не було страху, лише глибока втома. — Ти зараз наговориш такого, що потім не виправити. Хоча… здається, виправляти вже нічого.

— Нічого! — гаркнув він. — Звичайно, нічого! Ти забрала гроші, забрала свято. А тепер слухай мене. Раз ти така розумна, раз ти все вирішуєш, то сама й дзвони моїй мамі. Сама їй пояснюй, чому її онука будуть хрестити тихо, без рідної бабусі. Давай! Дзвони! Скажи їй: «Маріє Іванівно, ваш син вирішив витратити гроші на розваги, а я вирішила зберегти здоров’я дитини».

Олена повільно встала. Вона взяла телефон, на якому все ще світилося повідомлення про зарахування.

— Добре, — сказала вона. — Я подзвоню. Але не для того, щоб виправдовуватися. А для того, щоб сказати правду. Що її син хотів витратити здоров’я власної дитини на банкет.

— Тільки спробуй!  Тільки спробуй сказати щось погане про мене!

Вона вийшла в коридор, залишивши його самого серед запаху підгорілої каші й розбитої чашки. Їй попереду був найважчий розмов — не з адміністраторкою, не з чоловіком, а з жінкою, яка вважала, що виховала ідеального сина.

Він підійшов до шафи й з гуркотом відчинив дверцята, витягуючи свою куртку.

— Я не дозволю тобі мене осоромити. Я зараз поїду до мами. Позичу в друзів, візьму позику, але свято буде. Накрию стіл у них у дворі. Шашлик, музика — усе буде! І всі дізнаються, яка ти насправді.

Олена дивилася на нього з холодною цікавістю. Їй було дивно, як швидко злетіла маска «турботливого батька». Залишився лише голий егоїзм і страх перед думкою родичів.

— Бери позику, — байдуже кивнула вона. — Влізай у борги. Купуй смаж м’ясо. Тільки нас у це не вплутуй.

— У якому сенсі «не вплутуй»? — Сергій завмер із курткою в руках. — Ти зобов’язана бути там. Ти дружина. Твоє місце поруч із чоловіком, коли він приймає гостей. Ти будеш сидіти за столом, посміхатися тітці Галині й приймати подарунки. Інакше…

— Інакше що? — перебила Олена. — Що ти зробиш, Сергію? Виженеш мене з квартири, яка наполовину моя?

Сергій мовчав, важко дихаючи. Він розумів, що важелів впливу в нього не залишилося. Гроші в неї, дитина в неї, моральне право — теж, здається, в неї, хоч визнати це він не міг.

— Ти не розумієш… — прошипів він, змінюючи тактику на жалісливу злість. — Перед людьми незручно. Уже всіх запросили. Це сором на все життя. Якщо ти не прийдеш, вони подумають, що ми розлучилися.

— А ми й так уже не разом, Сергію, — промовила Олена слова, які висіли в повітрі останню годину. — Ми живемо в одній квартирі, але в різних світах. У твоєму світі головне — щоб сусіди заздрили. У моєму — щоб дитина була здорова.

Вона встала, обережно переклала сина в ліжечко й підійшла до чоловіка впритул. У її голосі зазвучала твердість, об яку розбиваються будь-які доводи «так прийнято».

— Ти хотів свята? Ти хотів нагодувати купу людей? Чудово. Але не за мій рахунок і не за рахунок Матвійка. Хочеш частувати свою родню — іди розвантажувати вагони й плати. Іди таксувати, мий підлоги, здавай пляшки. Але з сімейного бюджету на цей цирк ти не отримаєш жодної копійки.

Сергій відкрив рота, щоб заперечити, але вона не дала йому вставити слово.

— І запам’ятай головне. На хрещенні в церкві буду тільки я, хресні й син. Тебе там я теж бачити не хочу.

У кімнаті повисла тиша — не дзвінка й театральна, а густа, задушлива, що пахла потом і розбитими надіями. Сергій дивився на дружину, намагаючись знайти в її обличчі хоч краплю сумніву, але бачив лише бетонну стіну.

— Ти мене виганяєш? — тихо спитав він. — З хрещення власного сина?

— Ти сам себе вигнав, коли вирішив, що думка троюрідної тітки важливіша за діагноз твоєї дитини, — відрізала Олена. — Ти обрав свою «рідню». Ось і йди до них. Святкуй, пий. А ми з сином займатимемося справою.

Сергій зім’яв куртку в руках. У його очах промайнула справжня образа — почуття набагато сильніше й чесніше, ніж та штучна любов, у яку вони грали останні роки.

— Ну і забирай собі. А я… я поїду. Мама завжди мала рацію щодо тебе.

Він розвернувся й вийшов зі спальні. За хвилину грюкнули вхідні двері. Олена не здригнулася. Вона підійшла до вікна й побачила, як Сергій виходить із під’їзду.

Він відразу дістав телефон і почав комусь дзвонити, активно жестикулюючи вільною рукою. Скоріше за все, мамі. Скоріше за все, він уже складав історію про те, як зла дружина забрала гроші й вигнала його з дому, і яка вона невдячна.

Олена знала, що вже за годину її телефон почнуть обривати дзвінками «доброзичливці», соромити, вчити життю, вимагати «одуматися». Вона знала, що стане головним ворогом для всієї його великої родини.

Вона вийняла сім-карту зі свого телефону й поклала її на підвіконня. Нехай дзвонять. Нехай захлинаються своїм обуренням.

Матвійко в ліжечку видав тихий звук, вимагаючи уваги. Олена підійшла до нього, погладила маленький стиснутий кулачок, який так турбував лікарів.

— Нічого, синочку, — прошепотіла вона, вперше за цей день по-справжньому посміхнувшись. — Зате ми оплатимо тобі найкращий басейн. Т виростиш сильним і здоровим. Мама все для того зробить. Більше ж нікому.

Головна картинка ілюстративна.