Звичайно, Русланова мама все життя на заробітках, то могла собі дозволити такий широкий жест. Мої ж батьки на бюджетних роботах і в нас єдина радість, то стара панельна квартира і татова лада.
Коли ж я вперше туди прийшла, то зрозуміла, що квартира просто велетенська, три великі кімнати і кухня. Я ж звикла до сорока трьох квадратів і думала, що й так можна комфортно жити.
Ми були дуже щасливі, адже власне житло, то вже пів життя зекономлено і можна жити для себе. Але ж ні.
Я вже готова переплатити, лиш би жити самій.
Лиш ми освоїлися, закупили меблі, все влаштували, як тут свекруха вернулася з Італії.
– Вже не маю я сили на когось працювати, а хочу вже відпочити у себе вдома, – сказала вона, але суть її слів я зрозуміла пізніше.
Звичайно, що я все приготувала для неї, щоб вона могла комфортно переночувати та смачно поїсти. Але на наступний день свекруха нікуди не їхала, а, навпаки, почала розбирати валізи, переставляти мої речі з прихожої, об вмістити туди свої.
Я прийшла з роботи і побачила, що вже немає місяця ні для мого взуття, ні для куртки.
– Мамо, – кажу я їй, – а що ви тут все переставляєте?
– Бо маю повне право, – відказала вона, – Моя хата і що хочу, те й роблю.
Я остовпіла…
– Ви ж казали, що даруєте цю хату нам…
– Казала, але подарувала я вам половину хати, бо тут прописаний син і я. тому жити я буду тут.
Я втратила дар мови. Оце так подаруночок!
Коли чоловік прийшов з роботи, то я накинулася на нього:
– Чого ти не сказав, що це не твоя хата?
– А яка різниця? Мама ж все одно ї нам залишить.
– Але вона хоче з нами жити!
– То хай живе, місця багато, – каже він і я бачу, що його справді нічого не турбує.
Знаєте, можна жити з людиною, але ж не тоді, коли вона будь-яку дрібницю перетворює в докір.
– О, бачу ти ту пилюку розвела, звичайно, не твоє не шкода.
– А що це з плінтусом? Це ти відірвала? Звичайно, нащо берегти чуже.
– А кран чого тече в душовій? Теж не вмієте пошанувати.
Не так готую, не так встаю, не там кладу.
Та я вже почала мріяти про той день, коли вона поїде назавжди.
– Чоловіка їй треба знайти, тоді вона й заспокоїться, – порадила мені подруга.
– Хто ж захоче таку «добру» людину біля себе мати?
– Чого ж… То вона з тобою така, а на людях, а тим більше, з чоловіком, буде мов шовкова. Ти головне знайом з тими, кого не шкода.
Я почала дуже серйозно над цим думати і вирішила, що найкращим кандидатом буде мі шеф. Я його терпіти не можу, але він давно розлучений і йому якраз була потрібна перекладачка італійської.
– Моя свекруха може, – кажу я йому.
Він спочатку скривився, але я сказала, що то буде безкоштовно і він погодився. Дуже довго вони там перекладали, сперечалися, бо шеф думав, що знає італійську, але моя свекруха пояснювала, що ні.
Думала, що вже мене з роботи звільнять і не буде ні на що винаймати квартиру, ні де жити.
Але потім шеф просив ще і ще приходити свекруху йому допомагати з перекладом і дійшло до того, що вже пів року, як моя свекруха живе з моїм шефом. Вона оформила все офіційно, тому я неймовірно рада, що вона переїхала від нас.
Відтоді мені на роботі не просто… зате вдома я спокійна і рада, що одна з чоловіком.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
