Розумієте, Галина Матвіївна – педагог з сорокарічним стажем, що перекладається як детектор брехні в людській подобі. Тому ніякі там напівправди, недомовки, мовчання і похитування головою не проходять.
Треба отак впасти долі і чесно в усьому зізнатися.
Але справа в тому, що за ці п’ятнадцять років зізнаватися мені було в чому.
Я так багато брехала свекрусі, що вже й не пам’ятаю, коли казала правду. А ще гірше – я активно закликала дітей підтримувати мою «версію» ідеального життя в нашій родині.
Галина Матвіївна продовжувала свердлити мене поглядом, а я не знала в чому ж найперше зізнатися: в тому, що я прибираю раз на два тижні, а не роблю вологе прибирання що три дні…
Чи в тому, що вікна останній раз у мене миті того року і я збрехала, що мила їх перед Великоднем…
Чи те, що я не печу вдома, а купую випічку в магазинчику за рогом, де просто розмаїття смаку за доступну ціну, а після дев’ятої п’ятдесятивідсоткова знижка?
Чи те, що я не варю супи, борщі і юшки, а запевняю її, що діти просто повноцінно харчуються?
Чи те, що я збрехала, наче старший Олежик ходить до репетитора з математики, бо не хоче ходити до бабусі, бо не розуміє, як вона пояснює.
Чи те, що я не готую дітям перекуси в школу, як і чоловікові.
Чи те, що ми на вихідні поїхали з Віктором в гори, а дітям сказали бути вдома і нічого не казати бабусі? Ми пообіцяли їм по новому скейту.
Чи те, що ми святкували мій день народження, але її не запросили?
Чи те, що її любий синочок готує по середах і неділях? Так він допомагає мені не зійти з розуму від кулінарної безнадії.
– Андрійко розказав, що у вас вдома є домовик. Він стукає меблями та залишає відкритими шафки на кухні!
Андрійкові вже десять років, але він любить надивитися на ніч всіляких фантазійних фільмів, а потім спати не може.
– Ну, що ви таке кажете, – я полегшено розсміялася, – Які домовики в двадцять першому столітті? То він надивиться в інтернеті всякого, а потім Олег його ще й розігрує. Не звертайте увагу!
– Я б не звертала, але я спитала Андрійка чи ви святили цього року хату на Водохреща.
Я застогнала… вголос.
Розумієте, моя свекруха не лише вчителька з сорокарічним стажем, але й побожна галичанка.
– Андрійко сказав, що ви не впустили священика до квартири, хоч він дзвонив на поверсі і дзвонив вам в двері. Сказав, що ти пообіцяла йому шоколадку, якщо він мовчатиме, щоб ніхто не зрозумів, що в хаті хтось є!
– Галино Матвіївно, розумієте, в нас в хаті було не прибрано і я посоромилася пустити священика, – сказала я щиру правду.
– Перед великим святом у тебе було в хаті брудно? Тепер нічого дивного, що в хаті живе всяка нечисть! Твоє щастя, що я зберегла святу воду і ви окропите хату!
Свекруха дала мені пляшечку води з васильком і сказала, щоб я не сміла її вилити в раковину.
Прийшлося чоловікові кропити хату, наливши воду в миску і скроплюючи силіконовим пензликом для випічки.
Читайте також: Стоїть невістка в моїй хаті, приїхала на моїй машині і ще мене питає за подарунки! Ну я вже тут і не стрималася
Ми б не заморочувалися з такою процедурою, але очевидно, приграли в хаті зрадника…
– І чим тебе приманила бабуся, – спитали ми, оточивши Андрійка.
– Пончиками з пудрою, – прошепотів син.
Він залишився без солодкого на тиждень і так бігає до бабусі, а та вже своєму мазунчику дає достатньо глюкози…
Добре, що він не сказав, куди я діваю її подарунки, бо тут свяченою водою не обійшлося б…
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота.
