Сиджу на лавочці, вечір уже, трішки прохолодно стає, а тут сестра телефонує. Розбалакались, ну вона і запитує. чим я сьогодні займалась. Я їй розповіла, що ось у парку гуляла, була на виставці, там вхід безкоштовний, ось, чекаю ночі, аби тихенько повернутись додому. Ой, що почалось. Не хоче вона мене розуміти, знову повчати починає.
Вісім років тому мій син одружився. за жінку узяв Руслану, дуже симпатичну, милу і моторну дівчину. Я була дуже за нього рада, адже саму про таку невістку мріяла. Ми із нею стали подружками. вона до мене часто телефонувала, радилась, усе запитувала, а що син мій любить, а як правильно приготувати ту. чи іншу справу. Пироги я її свої вчила пекти, показувала як я борщ свій добрий варю.
Поява першого онука припала на кризу оту, коли всі роботи повтрачали. Працювала лиш невістка, ну і я пенсію отримувала і підробляла. Не пішла Руслана в декрет, я допомагала з онуком, коли могла, а син на підробітки бігав. Якось ми дотягнули до садочку, а там усім трішки легше стало.
ну а коли у них двійня на світ з1явилась, а тут оцей режим масочний, то вони д мене перебрались. Так, двокімнатна квартира дляшести людей замала, але чи мала я через це їх лишати у скруті?
Сама їх запросила коли одного дня побачила, що у холодильнику окрім молока нічого не було. Руслана зізналась, що не вистачає їм коштів, орендна плата 14 тисяч, ще й комунальні, та й на підгузки йде багато. Ну хто б на таке спокійно дивився? Звісно, я їх до себе забрала.
Руслана від отого усього безгрошів’я і навантаження дуже змінилась. Квартира маленька, стіни тонкі, діти дуже не спокійні. Варто було вінику на кухні впасти, чи чашці стукнути об блюдце, як прокидались найменші. А я ще змолоду не надто здорова, кахикаю, мені занедужати на раз два. Звісно, що я будила малих. Я занедужаю на два дні, а ті на місяць. От Руслана і сердилась. Я б сама була невдоволена, але що я мала робити?
От і старалась я вдома бувати якнайрідше. Якось так уже повелось, що я ходила до подруг, на лавці під під’їздом сиділа, ну чи десь гуляла. Все, аби менше шуму і клопоту через мене у квартирі було. Потім, знайшла роботу конс’єржа, так це узагалі краса, ще й ночувати там могла. тижнями додому не з’являлась. ото хіба по одяг заходила і зарплату заносила.
А це, звільнили мене несподівано. У них там усе змінилось, найняли охоронця а я тепер оце гуляю. Поки літо було, то я на набережну ходила, чи в парках, а нині стає прохолодно, так я стараюсь може на яку виставку сходити, чи шукаю де безкоштовні заходи для пенсіонерів. Часто, просто в метро стою, там тепло і ніхто не запитує, чого я так довго не йду. Головне вдавати, що ти когось чекаєш.
А це узялась мене сестра повчати. Каже, що то не гоже так жити маючи власне житло. Їй не зрозуміти мене, адже у неї діти за кордоном. Вона мене сварить, каже, що я повинна бути вдома, а не тинятись вулицями.
Хіба їй втямки, що нас шестеро, що діти малі, що місця мало. Ну як я буду тіснити їх усіх. Та й мені мені так спокійніше, гуляю, думаю про все на свті. нарешті часу вільного досхочу.
А вона своєї – вистав їх і живи спокійно. А як я власного сина з трьома дітками за двері виставлю? Це ж совісті геть не повинно бути. А як я потім одна? Старість на носі, хто ж мене обійде?
Сину моєму подзвонила, оо мала я що слухати. Сварить мене, чого я вулицями тиняюсь його соромлю. Мовляв, не жене мене ніхто, сядь та й сиди вдома.
Я пробувала одного дня. Так моя розкладачка на кухні, а вона маленька. Діткам їсти треба варити, Руслані всю сім’ю ж обійти треба, а тут я. Вона мовчить, але ж я бачу що невдоволена. Ні розвернутись, ні нормально до плити стати.
Але то нічого, головне, аби сину і невістці добре було, аби дітки були здоровенькі.
Ну хіба ж не так? Хіба ж не для того ми мами і є у своїх дітей?
16,09,2023
Головна картинка ілюстративна.
