Півроку тому я поховала чоловіка. Його втрата для мене була величезним потрясінням, з огляду на те, що все сталося зовсім несподівано.
Син живе в іншому місті, після прощання запросив мене погостювати, щоб я не залишалася одна зі своїми переживаннями.
Прожила я у нього три місяці, і за цей час познайомилася з чоловіком, який допоміг мені повернутися до життя. Сергій теж вдівець, на рік старший, працює ветеринаром. А я дуже люблю тварин – на цьому грунті і зійшлися.
Сергій живе в сусідньому з сином будинку і щоранку виходить годувати вуличних котів. І я теж – ось так і познайомилися. Від сина я наші стосунки приховувала – було незручно, що після втрати його батька у мене так швидко з’явився новий чоловік, але ж серцю не накажеш.
Хлопчику цього не поясниш – він у мене дуже запальний, імпульсивний, весь в батька. Тому ми вирішили, що Сергій Володимирович переїде до мене, тим більше що зі своєю професією він роботу собі всюди знайде.
Не врахувала я тільки одного – що навколо купа «добрих» подруг, які не тільки стануть засуджувати мене за легковажну поведінку, але і доповідатимуть синові. І тепер я «вітряна жінка, яка замість того, щоб сумувати за чоловіком, крутить шури-мури з новим мужиком»(дослівно).
Син на мене злиться, слухавку не бере, та і сама не часто телефоную, щоб зайвий раз не нариватися. Сподіваюся, що з часом він зрозуміє, що мама в п’ятдесят п’ять років ще не зовсім стара і має право бути щасливою, а не ходити вічно в жалобі.
Я думаю, розуміють це і подруги, а засуджують мене просто з заздрості. Якби їм підвернувся такий чоловік, як мій Сергій Володимирович, вони б і від живих чоловіків до нього втекли. А ви як думаєте?
Лариса, 55 років.
Фото ілюстративне.
