Одна жінка дуже сумувала за сином. Ні, син був живий-здоровий, все у нього було благополучно. Він просто багато працював, у нього була молода дружина, та й нудно з мамою розмовляти. Є дружина, є друзі, є колеги
…Син любив маму, але часу не було їй зателефонувати. Буває таке, нічого страшного. І мати теж не нав’язувалася – навіщо лізти, якщо у дитини все добре?
Але вона сумувала і нудьгувала. Працювала медсестрою, допомагала лікувати дітлахів. Дуже дітей любила. Увечері приходила додому і іноді розглядала фотографії сина Ігорка. Розмовляла з ним тихенько, – така материнська примха. Молилася за нього. І перечитувала повідомлення від сина, – їх небагато було. З Днем Матері привітання і з днем народження. І картинки до Нового року і до Різдва, – в старенькому телефоні.
“Дорога мамочко, бажаю щастя і здоров’я, довгих років життя!”, – ось такі повідомлення.
І якось ця мама все-таки зателефонувала синові. Вибачилася, що турбує. І попросила його заїхати за подарунком, – вона йому купила подарунок. Син казав; мовляв, навіщо, мамо? У мене все є! Я і так збирався до тебе заїхати, але часу все немає. Добре, я заїду, звісно, але не за подарунком, просто побачити тебе! “.
Це був добрий, по суті, син. Він заїхав через три дні ввечері на хвилинку. І навіть привіз торт. Не заходив, простягнув торт мамі: “це тобі!”.
Мама теж дала синові подарунок. І він навіть ахнув! Це був дуже дорогий айфон майже останньої моделі, він коштував купу грошей, страшенно багато! Це мама збирала рік. Вона працювала і ще підробляла. Собі нічого не купувала, економила на всьому, і ось – купила синові подарунок. І простягнула елегантну коробочку з айфоном. І радісно так посміхнулася, – вона дуже зраділа, що Ігорчик зайшов нарешті. Обняла його, поцілувала і простягнула подарунок.
А потім сказала тихо у відповідь на гучні і здивовані слова сина: “Це для тебе, Ігоре. Я, знаєш, трохи занедужала і скоро мене покладуть в стаціонар. Ти мені іноді дзвони, добре? А не зможеш подзвонити, – напиши. А не зможеш написати – прийшли картинку, добре? Та якщо навіть і не пришлеш, це нічого. Я подумала, що телефон завжди у тебе в руках, ось ти візьмеш телефон, – і про мене згадаєш. і цього буде досить. Я просто буду знати, що ти про мене згадуєш!”…
Через тиждень мами не стало, так вже вийшло. А у сина залишився цей дорожезний телефон майже останньої моделі, – і він плаче, коли бере його в руки. Кожен раз плаче. Тому що рідко дзвонив. Рідко писав. І все думав, що ще є купа часу для того, щоб побути разом.
Що завжди ж можна набрати “мама” і почути рідний тихий голос. Просто треба “мама” знайти в контактах – і мама відповість! Ще багато часу для розмов і для повідомлень…
Не так уже й його багато. І якщо людина не дзвонить, не лізе, не пише, нічим не обтяжує, а ми забуваємо їй зателефонувати чи зайти, – це не означає, що людина буде завжди на зв’язку. Завжди в контактах. Настане день, коли нам можуть сказати: “абонент недоступний”. Навіть якщо у нас найдорожчий і найсучасніший телефон…
Фото ілюстративне.
