– Мамо, та вам ще жити і жити, ще Марійку переживете.
– Дай бог, – просила матір.
Її Марійка, її доня, її радість росла як і всі дівчатка: бачилася в ляльки та ліпила пасочки з болота. Ходила в школу та мріяла стати вчителькою.
Виросла в гарну дівчину і бігала на побачення та не раз була кропивою цілована, як не верталася вчасно.
– Порядну дівчину заміж беруть, а вертихвісток по ночах водять!, – навчала дочку і словом і кропивою.
Коли Марічка сказала, що виходить заміж, то зраділа, але й захвилювалася, бо віз її наречений в Сибір, де працював на буровій. І наче з доброї родини хлопець, але далечінь така, як там її доня витримає? Це ж чужина.
Марійка писала майже кожного місяця, висилала фотографії дітей та побуту. Тішилося материне серце, що у її доньки все добре, тільки молилася аби нічого поганого не сталося ні з нею, ні з її діточками.
Минуло десь десять років, як приїхала її Марічка додому та така, що вона її й не впізнає: понура та заглиблена в себе, впізнає її але не реагує на неї.
– Забирайте, – сказав зять, – Мені потрібна здоpова жінка.
– А діти?, – запитала матір.
– Дітям я маму знайду кращу, – гордовито сказав і пішов.
Марічка нічого не говорила тільки смиренно сиділа там, де їй вказували та виконувала роботу, яку матір їй задавала.
Село невеличке і правда, мов шило, вилізла – гуляв зять та не крився. І жінок, яких водять тільки по ночах, він приводив до власної хати, щоб жінка бачила та знала своє місце.
Отак Марічка і закрилася в своєму горю та більше не відкривалася.
Дуже працьовита та відповідальна, все розуміє і зварити і попрати, але ні з ким не говорить.
А тут вже й в сім’ї молодий син женився та привів невістку.
– Як вона блаженна, то як я маю тут дітей ростити?, – гнівалася невістка, – Чи для неї нема закладу відповідного?
– Поки я жива, – сказала матір, – моя дитина з цієї хати не піде, кому треба, хай йде сам.
Притихла невістка та зачаїлася, а далі зрозуміла, що Марічка може робити за неї всю хатню роботу, тому не соромилася задавати їй стільки завдань, щоб та й не розгиналася.
Бачило це материне серце і знало, що для спокою в родині таке буде творитися й надалі.
Роки минали, а Маріччині діти й не цікавилися, що там з матір’ю, як колись подзвонять чи жива – і на тому дякую. Стара мати вже бачила інший світ, тому просила сина аби не виганяв сестру.
На поминках Марічка ретельно виконувала роль господині: подавала на стіл, забирала посуд, мила та складала.
В її світі нічого не змінилося, а от невістка задумливо дивилася на неї. Раз свекрухи не стало, то пора і Марічку відправити подалі. Не стала відкладати та заговорила з чоловіком:
– Матвію, то коли її веземо?
– Куди?, – спитав той.
– Туди, де їй місце всі ці роки!
Матвій дивився на свою дружину і не знав, що й сказати. З одного боку обіцянка мамі, а з іншого сімейний спокій. Звичайно, що тут вибирати, не з Марічкою ж йому жити!
Відвезли Марічку та всі папери оформили і зажили собі далі. Совість час від часу прокидалася в ньому снами, в яких мати сумно хитає головою, але ж то такі дрібниці!
Невістка, мов друге дихання отримала – все в хаті переінакшувала та переставляла, а далі й ремонт затіяла і почати вирішила з даху.
При цій роботі й стався з Маттвієм випадок і став він прикутий до ліжка. Як же злилася дружина:
– Ах ти ж слутий! То я тепер до кінця днів своїх маю тебе обходити? За що мене так Бог покарав?!
Тоді він і відчув всю її любов та піклування – ворогу такого догляду не побажаєш. Бачив, що радо його запроторить самого до притулку, лиш не беруть таких молодих та ще й з родичами.
– Якби стільки не дерли за перебування там, то вже би ти там був!, – говорила жінка.
Мати продовжувала йому снитися і якось він сказав дружині:
– Тамаро, я знаю, що тобі тяжко, але якби тут була Марічка, то вона б за мною доглядала і тобі б було легше.
– А це правда, – сказала Тамара, бо вже й забула, що мала безвідмовну служницю.
Привезла Марічку та наказала за братом доглядати, та так само відсторонено все виконувала. Отаке стало життя в Матвія і гіркі сльози не допомагали в одужанні, а каяття не могло вернути час назад.
Хоч він і в снах запевняє матір, що вернув би сестру, але в це слабо віриться, адже є така приказка: «Ситий голодного не розуміє», так і тут – здоpовий не хоче знати cлабого.
Фото Ярослава Романюка.
