fbpx
Історії з життя
Сивий дідок, років сімдесяти, ходив близько вольєрів і весь час, когось видивлявся. Працівниця притулку помітила це і підійшла до нього. Вона і не здогадувалась, що саме цієї миті стане частиною чогось неймовірного. Що зовсім скаро доля усіх, хто знаходиться поруч зміниться докорінно і ніхто з них уже не буде колишнім

Сивий дідок, років сімдесяти, ходив близько вольєрів і весь час, когось видивлявся. Працівниця притулку помітила це і підійшла до нього.

– Вам щось потрібно? – запитала вона, – Ви когось шукаєте?

– О ні! Ні! Ви не хвилюйтеся! Я тільки подивлюся. Можна? – відповів він.

– Так звичайно. Дивіться, заради Бога! – здивовано відповіла вона.

Старий ще довго ходив і дивився на кожну собаку. Складалося враження, ніби він знайомився з кожним жителем цього притулку. Він пройшовся кілька разів по колу і зупинився біля одного вольєра. Там в кутку, притулившись до стіни, сидів собака. Вона була не така як всі інші. Не виляла хвостом, не дивилася благальним поглядом. Вона просто сиділа і дивилася кудись убік.

– А що з нею? – запитав старий.

– А, це Берта! Їй років шість напевно. Нещодавно у нас. Господиня відмовилася і сусідка привезла сюди. На жаль лапу врятувати не вдалося.

– І що тепер бігати не буде?

– Чому ж?! Буде. Тільки вона з тих пір не виходить з вольєру. Не знаю, може просто не хоче?

– А можна я її собі заберу? – благав старий.

Жінка подивилася на нього і подумала:

– Так, куди тобі!? Ти і сам однією ногою на тому світі, а потім ще й вона залишиться на вулиці.

– Давайте, ми подумаємо, а завтра дамо відповідь. Добре?

– Добре. Я тоді завтра зайду. До побачення.

Хвіртка зачинилися і старий повільним кроком пішов. На ранок, ще притулок був закритий, але він уже чекав.

– А, це знову ви? Добрий день. Ми тут порадилися з директором. Ми не можемо вам віддати цю собаку. Вона не здорова, їй догляд потрібен.

Старий засмутився. І навіть жінці здалося, що сплакнув. Він розвернувся і пішов.

Після обіду працівники пішли прибирати вольєри. А там, все біля ж вольєра, стояв той самий старий. І про щось розмовляв з собакою. Жінка підійшла і знову нагадала, що вони не зможуть віддати йому собаку.

Протягом місяця, кожного разу приходячи до притулку, працівники зустрічали цього старого. І кожен раз він підходив до одного і того ж вольєру, і знову, і знову про щось говорив з собакою. Всі вже давно звикли до нього і часом навіть уваги не звертали. Але одного разу директор не витримала і сказала:

– Та віддамо вже йому її! Все одно не вийде з вольєра. Може тоді заспокоїться?

Працівниця підійшла і відкрила двері. Старий зайшов всередину, сів поруч з собакою і вже через секунду вони удвох вийшли звідти. Подиву не було меж. Старий і собака ходили по території притулку. Зупинялися, щоб віддихатися і знову вирушали на прогулянку. Так почалася дружба між Бертою і Володимиром Олександровичем (так звали старого).

Володимир Олександрович приходив щодня. Берта йшла тільки до нього. Вони гуляли, але більше мовчали. Сидячи біля якогось дерева вони сумно дивилися кудись в далечінь. Повертаючись назад до притулку вони довго прощалися дивлячись один одному в очі.

Через кілька місяців директор запропонувала йому забрати Берту назавжди, але він відмовився. Жінка була здивована. Чому? Адже він так хотів цього. Володимир Олександрович не хотів відповідати на це питання і щоразу відвертався, щоб його сльози ніхто не міг побачити. Жінка вирішила з’ясувати чому і одного разу простежила за старим.

Після притулку старий пішов в сторону околиці міста. Жінка за ним. Вони йшли приблизно годину. Потім старий підійшов до будівлі і зник за дверима. Вона підійшла до дверей і тут же присіла. На дверях висіла табличка, яка повідомляла, що вона знаходиться перед входом у будинок пристарілих.

Вона була здивована. Зайшла в будівлю і пішла до завідуючої, щоб дізнатися про Володимира Олександровича. Там їй розповіли, що він тут уже більше десяти років. Що колись занедужав, ногу врятувати не вдалося і що дочка привезла його сюди і більше її ніхто не бачив.

Виходячи з будівлі жінка, що мла сталевий характер, яка втратила колись і чоловіка, і сина, яка, щоб забути все, побудувала притулок на двісті собак, щоб продовжувати жити. Вона плакала. Вона багато разів бачила, як покидають собак, але щоб ось так людину. Так, ще власного батька.

Всю зворотну дорогу вона плакала. Тоді, йдучи від цього будинку, вона прийняла єдине правильне рішення. Минув деякий час і сьогодні вона прокинулася щасливою. Пішла на кухню, включила чайник і вийшла на балкон.

– Тату! – гукнула з балкону у двір, – Ви там з Бертою акуратніше, по заметах стрибати! Не молоді ж уже. Тобі ж вісімдесят сьогодні.

– Та ну про, що ти, доню! Нам не більше вісімнадцяти…

Ігор Дорошенко.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page