fbpx
Історія
– Та й чого б оце я реготала на все місто? – дорікнула з сарказмом худа, як тріска, молодиця. – А чого б їй не порадіти?! – втрутилася ще одна жінка. – Скоро виходить заміж, ото й тішиться. – Кому вона потрібна? – відповіла перша. – Багатих ніхто не квапиться брати, а тут…

Кілька десятків людей тупцювали на автобусній зупинці. Всі вони квапилися додому. З великими і малими сумками, чоловіки, жінки та діти поверталися з базару.

Більшість із них привозили в Городок молочні продукти, вишні, птицю. Виторгувавши сяку-таку копійчину, вони тут-таки і прощалися з нею.

Одні везли додому червонобокі помідори або огірки, дехто – кільце ковбаски чи кілька буханок хліба. Окремі хвалилися новенькою сукнею чи босоніжками.

За матеріалами – “Є”.

Окремо, від надто гамірливого натовпу, стояла молода пара. Високий темноволосий хлопець тримав за руку гарну дівчину. Щось говорив їй смішне, бо вона щиро, не звертаючи уваги на зацікавленість потенційних пасажирів, сміялася.

– Та й чого б оце я реготала на все місто? – дорікнула з сарказмом худа, як тріска, молодиця.

– А чого б їй не порадіти?! – втрутилася ще одна жінка. – Скоро виходить заміж, ото й тішиться.

– Кому вона потрібна? – відповіла перша. – Багатих ніхто не квапиться брати, а тут… – Вона помовчала, трохи посопівши носом і повівши очима по слухачах. – Одна рука.

Так, то була її гірка, але справедлива оцінка завтрашньої нареченої. Бо коли уважно придивитися до дівчини, то можна запримітити, що ліва рука в неї звисала. Відчувалося, що не має належної сили. Значить, вона не може виконувати навіть найлегшої роботи. Від перших днів свого життя дитина змушена нести свій хрест. Це робило її замкнутою і сором’язливою. Така її особливість не давала змоги відвідувати вечірки, спілкуватися з однолітками. Деякі відверто кепкували з неї. А це ще більше віддаляло дівчину від молоді. Та Господь милосердний. Настала днина, коли й на ворота Зіни блиснуло сонечко. Спершу батьки влаштували доньку в школу, де навчають комп’ютерній справі. Нелегко давалася та наука. Але, слава Богу, поряд сидів Вадим. Він добре знався на тій хитромудрій техніці. Багато разів пояснював, як нею користуватися і проводити різні операції.

Якось, дощової днини, хлопець йшов поруч із нею. Розкрив велику парасолю і вони ховалися під нею від великих і рясних краплин. Зіна з Вадимом тоді довго простояли на околиці міста. Розмовляли про майбутні плани. Ділилися враженнями від науки. Зіна почала інакше сприймати навколишній світ. Більш привабливими і добрішими стали для неї люди. Життя набуло зовсім іншого сенсу. В ньому з’явився позитив, все єство сповнилося оптимізму. Після закінчення курсів Вадим подарував Зіні великий букет троянд. Вона від щастя сховала схвильоване обличчя в пахучих пелюстках. Одна лише думка, зляканою синичкою товклася в голові: “Невже це любов? Невже він мене кохає?”.

Одразу ж відганяла від себе ті думки. Таке не може й наснитися. Хіба так буває на світі, що вродливий юнак прикипить серцем і душею до майже особливої дівчини? Навіть якби так і сталося, то подальше їхнє життя перетворилося б на суцільні випробування. Почуття можуть колись минути. Натомість прийдуть байдужість, осуд і, врешті-решт, розлука. Ще вчора близькі люди стануть чужими. Вона все, як у кіно, прокручувала у своїй уяві.

– Мене лякає завтрашній день, – якось сказала Зіна. – Я боюся, що всі твої почуття тимчасові.

– Я багато думав і зрозумів, що кохаю тебе. Мені однаково, що ти без руки, – заспокоював кохану Вадим. – В мене ж дві й твоя одна, то разом аж три. Це також немало.

– Ось подарую тобі дитину, то й спеленати нормально не зможу.

– Не журися цим. Нам би лишень дочекатися божого дарунка. Я піклуватимуся про вас, – казав хлопець, пригортаючи засмучену дівчину до себе.

Його мати була розумною жінкою. Вона не перечила синові. Розуміла, що той кохає по-справжньому. Отож, доля так захотіла, і йти наперекір їй – тільки нашкодити.

Хлопця дивувало те, що Зінині батьки спершу були проти. Вони перекреслювали всі плани молодих. Боялися невірності з його боку.

– Важко повірити, Вадиме, в серйозність твоїх почуттів, – казав Зінин батько. Його чоло морщилося. – Обманути дівчину дуже легко. Та як їй потім жити?

І знову хлопцеві доводилося віднаходити найщиріші слова для турботливого чоловіка. Як міг, заперечував зневіреному батькові і знову казав про чистоту своїх намірів.

Зінині батьки таки погодилися на скромне весілля: прийдуть найближчі родичі, посидять недовго. Трохи вип’ють, поспівають. Все має бути по-людськи, по-християнськи.

Не так давно Зіна з Вадимом побували в Хмельницькому. Відвідали речовий ринок. Там купили неймовірної краси фату. Коли вдома не було нікого, майбутня наречена одягала білосніжну сукню, довго крутилася перед дзеркалом. Як вимріяна і бачена в снах сукня їй пасувала! Кожна дівчина, коли приходить довгожданна пора, хоче побути в ролі принцеси.

Потім Зіна обережно складала безцінну річ і плакала. Від щастя сльози котилися маленькими струмочками. Вона забула про свій комплекс. Їй здалося, що замість рук виросли пругкі крила. Міцні й широкі, як у лебедів, вони піднесли її над землею і понесли назустріч коханню.

Невдовзі обоє стануть на весільний рушник. Усміхнені й гарні, молодята отримають батьківське та Боже благословення. Тож і мені особисто хочеться долучитися до того дійства. Нехай їхня любов буде довгою і міцною, добро і благополуччя нехай ніколи не оминають їхній дім, котрий обов’язково наповниться сміхом діточок. Інакше й бути не може. Бо коли нас, простих людей, бере в свої обійми справжнє кохання, тоді отримуємо велику насолоду від його плодів.

Автор – Михайло СОЛОВЧУК.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

facebook