fbpx
Історії з життя
Та новина набула нечуваного розголосу. Таке диво: порядний, видний парубок бере дівку з нагуляним дитям! А як голосила Тарасов мати!

Володька Коржовський жив, як пампух у маслі: єдиний синочок місцевого підприємця, пещений і розніжений, завжди стильно зодягнутий і самовпевнений. Він легко крокував дорогою життя, ніде не зупиняючись і не завантажуючи себе турботами. З такою ж легкістю змінював дівчат.

…Їй було неповних сімнадцять, коли раптово згасла свічка матусиного життя. Як далі без найріднішої людини – Кіра не уявляла. Єдиним порятунком стала бабуся Поліна. Старенька потроху витягувата дівчину із прірви напівзабуття та приреченості. Поліна горлицею туркотіла біля онуки, намагаючись пробити мур відчуженості. Крок за кроком, день за днем Кіра оживала.

Важко було Поліні. Ще не забувся той час, коли її покійна дочка Софія вісімнадцять років тому хотіла перервати свій земний шлях. Ледве врятували тоді…

– Не хочу без нього жити! – голосила Соня.

– Мусиш, – обіймала її, а сльози градом сипались з очей. – Мусиш і будеш. Уже не про себе треба думати, а про того, хто під серцем. Чи й дитя хочеш приректи?

Глянула на матір зболеними очима. І в мить, коли їхні погляди зустрілися, Поліна впевнилася, що дочка більше жодних дурниць не накоїть…

Рік тому Софія познайомилася із гарним порядним хлопцем – військовим. Покохалися. Дмитро запропонував одружитися. І треба ж такому статися, щоб афганська війна забрала його молоде життя, залишивши назавжди чорну хустину матері та невінчаній вдові. Та ще й осиротивши ненароджену дитину.

Вдихнула радість і засвітила щастям очі Софії маленька донечка Кіра. Вона стала для молодої жінки відрадою, тихим острівцем душевного спокою. Зростала на диво слухняною, кмітливою, розсудливою і неймовірно схожою на покійного батька.

Те, що Софія марніє і худне, першою помітила Поліна.

– Доню, треба обстежитись, – не раз казала.

– Не маю часу на це – відмахувалась та, а сама вже знала, що часу залишилося небагато.

Бадьорилася, трималася, терпіла, тільки б Кіра нічого не здогадалася. Але в запевнення, що все гаразд, Кіра не вірила. Допитувалася правду у бабусі. Поліна відмовчувалася. І вже коли ненька зовсім злягла, переконалася, що здогадки справдилися.

…Минув рік без мами. Рік всепоглинаючого відчуття непоправної втрати. Травень розлився духмяним морем цвіту. За два тижні – випускні іспити, тож саме зараз посилена підготовка. Кіра єдина з усього класу претендувала на золоту медаль.

– Доню, – присіла біля неї Поліна. – Коли сукню на випускний купуватимеш?

– У наступні вихідні поїдемо на ринок.

– Та чи ж я, стара баба, стану тобі в пригоді? У тій вашій моді зовсім не тямлю. Що тобі там підкажу?

– Бабусю, ваше слово для мене – найважливіше. Та й Ви ліпше від будь-кого розумієтеся на красі.

Випускний вечір тривожив сільську вечірню тишу запальними танцями. Серед випускниць виділялася Кіра. Усі погляди були звернені на її струнку постать у вишуканій сукні, на хвилі каштанового волосся, що легко спадало на плечі, і сяючі бездонні очі-озера. Особливо пильно дивився в неї Володька Коржовський, що аж прицмокував від задоволення.

– Що, сподобалася? – штовхнув у плече товариш Тарас.

– Дуже…

Тарас раптом виструнчився і вже серйозно мовив:

– Ти її… того… не зачіпай. Сирота. Батько з Афганістану не повернувся. Не треба збиткуватися.

Володька роздратовано сплюнув, розвернувся й демонстративно пішов запрошувати Кіру на повільний танець. Тарас сердито стиснув кулаки.

Стосунки тривали майже все літо. Скінчилися раптово, як тільки повідомила, що при надії.

– Клепку втратила?! Не знаєш, що робити! – сичав, роздратовано.

– Не буду. Це ж наша… твоя дитина, – шепотіла крізь сльози.

– Не моя, а твоя. Хочеш – народжуй і виховуй. А я у цьому участі брати не буду.

Ні вороття, ні прощення

Пішов… Довго дивилася услід постаті, що поволі розтанула у вечірніх сутінках. А як же всі слова, сказані першої незабутньої ночі, коли випив її дощенту? А після тієї ночі були інші – спопеляючі, прекрасні, що підносили до небес і водночас обтинали крила.

Обдурена, зраджена, розтоптана й морально надламана – їй нічого не залишалось, окрім щирої сповіді бабуні. Поліна кілька хвилин напружено мовчала, а тоді раптом усміхнулася:

– Я стану прабабцею. Це ж прекрасно!

…Тарас допізна орав колгоспне поле. Дорогою додому його «залізний кінь» раптом випустив дух. Заглох. Сутеніло, тож хлопець мусив покинути трактор посеред шляху та йти додому.

Тоненьку постать Кіри помітив здалеку. Дівчина завзято вимахувала сокирою – рубала дрова. Не стримався. За мить сокира була в дужих чоловічих руках. Кіра стояла поруч і знічено прикривала випнутого живота.

– Що ти там ховаєш? – зиркнув скоса. – Усі й так знають. Тож не соромся, а ходи з гордо піднятою головою. Хай усі бачать, що маєш найцінніший скарб. Що може бути кращим за материнство?

– Але ж без батька, – залепетала крізь сльози, вражена його словами.

– Поки що…

Вона ошелешено дивилася на Тараса й не могла збагнути значення його слів. Раптом хлопець кинув сокиру й підійшов до Кіри впритул.

– Виходь за мене.

Він ніжно обійняв її за плечі, пригорнув до себе.

– То ти згодна чи ні?

Мовчки кивнула…

Та новина набула нечуваного розголосу. Таке диво: порядний, видний парубок бере дівку з нагуляним дитям! А як голосила Тарасов мати!

– Чи ж тобі дівчат мало?! Володька приробив їй пузо, сам утік світ за очі, а ти рятуєш? Гарний посаг принесе невісточка у мій дім! Нічого сказати…

– Принесе, та не у твій…

Закліпала очима, не розуміючи синових слів.

– У бабиній хаті житимемо, – сказав, як відрубав, і на тому розмова скінчилась.

Весілля не робили. Тихо розписалися у сільраді, випили по чарочці вишневої наливки з бабусею Поліною, а наступного дня вже потихеньку наводили лад у хатині Тарасової бабці, щоб незабаром туди перебратися.

Весна принесла молодій родині на крилах лелек маленького хлопчика. Назвали Дмитром – на честь батька Кіри. І хоч за клопотами не було видно просвітлої години, та сил надавало кохання. Це світле почуття зародилося у серці Кіри в перший місяць після весілля. Спершу думала, що то просто вдячність, але згодом збагнула – кохання. Відчувала: нарешті вона справді щаслива.

Щастя родини примножилося з появою двійнят – Сергійки та Оленки. Як діти підросли, то на сімейній раді вирішили, що Кірі потрібна освіта. Жінка зважилась. І вже через півроку була зарахована на перший курс інституту. Обрала фах історика і заочну форму навчання. Згодом отримала омріяний диплом. Пощастило й з роботою: у школі, де сама навчалася, звільнилося місце вчителя історії.

Осіннє листя стиха перешіптувалося під легким дотиком вітру. Кіра Дмитрівна поспішала на роботу. Тримала за руки двійнят-першокласників, а старший син разом із Тарасом ішли позаду. Уже завернула до школи, коли раптом почула:

– Кіро! Це ти?

Озирнулася. Перед нею стояв змарнілий, неохайний, з червоним обличчям від любові до чарчини Володька Коржовський. З відразою дивилася на чоловіка. Потім рвучко розвернулась, щоб іти, та Володька схопив її за руку.

– Хоч би з сином познайомила. Чув, на мене схожий.

– Зовні – так. Але не більше.

– Кіро, я телепнем був, не розумів, який скарб втрачаю. Знаєш, я тут подумав: чи не почати нам усе спочатку?

Жінка кілька секунд здивовано дивилася на опудало, що стояло перед нею, а тоді розсміялася.

– Почати спочатку? З ким? З тобою? Оце вигадав! Та я свого коханого чоловіка на жодного у світі не проміняю. А щодо щастя, то ти зробив мене щасливою, подарувавши Дмитрика. Іди, куди йшов. І забудь про мене, бо таким, як ти, – ні вороття, ні прощення.

Автор: Катерина Михайлюк.

«Погляд часу» №32-5.08.2021

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page