fbpx

– Та, пек тобі, зовсім вже розійшлася, – сказав Семенович, швидко наминаючи суп, який чомусь здався набагато смачнішим, ніж раніше, може, тому, що заплатив за нього

– Все, досить, натерпілася. Подаю заяву на розлучення! – в серцях повторювала Петрівна.

– Так подавай, подавай, злякала. Я, може, все життя тільки про це і мріяв, – затягуючись, махав рукою “тепленький” Семенович

– І подам, думаєш, не подам? Завтра ж піду в суд і віддам особисто Валентині Іванівні.

І вони розлучилися.

Написали оголошення про розмін трикімнатної квартири.

Петрівна була на пенсії.

Семенович ще працював і заробляв непогано.

На наступний день після розлучення він прийшов, як завжди, на обід додому.

І тільки вдома згадав, що вони адже розлучилися, а він для себе обіду, звичайно, не приготував.

– Дай поїсти щось, – фамільярно сказав він.

– А хто ти такий, щоб тебе годувати? – з гордістю відповіла вона.

– Ну, хоча б старий знайомий.

– Ой, у мене, може, старих знайомих не один десяток. То що ж, накажеш мені їх всіх годувати, так чи що? Розсмішив.

– Ну, а якщо я тобі заплачу, нагодуєш?

– Заплатиш? – не очікувала такого повороту Петрівна. – А що, одній мені, мабуть, все не з’їсти, вже краще я тобі продам, ніж викидати за так. Тільки ціни будуть ресторанні. Я не гірше за них готую.

– Ресторанні, то ресторанні. Наливай, тільки швидше, а то час йде.

– А, що це ви мені тикаєте, шановний?

– Та, пек тобі, зовсім вже розійшлася, – сказав Семенович, швидко наминаючи суп, який чомусь здався набагато смачнішим, ніж раніше, може, тому, що заплатив за нього.

Так він і приходив щодня додому обідати і платив, як в ресторані.

І йому було добре – не треба возитися з цими продуктами, каструлями.

І їй добре – все ж зайві гроші.

А готувати все одно треба, що для однієї, що для двох – яка різниця.

Крім обіду, він користувався кухнею-рестораном на дому і вранці, і ввечері.

Благо гроші водилися…

Петрівну все далі захоплювала ідея домашнього ресторану.

Вона спеціально збігала в єдиний ресторан в їх невеликому містечку. Подивилася, як оформлені столи, написано меню, як подають, у що одягнені офіціантки.

Загалом, запам’ятала все, що могла.

Одного разу Семенович прийшов додому і застиг біля дверей на кухню.

На столі біла скатертина, ваза з квітами, біля тарілки лежать серветка і ще якийсь папірець.

Він підійшов до столу, взяв папірець і прочитав: “Меню”.

– Тьху, ти, ну вигадала, жінко.

Однак прочитав його, і на останньому пункті погляд зупинився: горілка -100 грам – 40 рублів.

– Що будемо їсти? – запитала Петрівна, увійшовши на кухню.

Семенович підняв очі і злегка оторопів, не впізнавши своєї дружини.

Ошатна сукня облягала фігуру, що звідкись взялася на світ божий, поверх був одягнений акуратний білий фартух, волосся прибране в “зачіску”.

А головне, обличчя її осяювала усмішка.

– Мені, будь ласка, все найдорожче і, мабуть, не 100 грамів, а 200 грамів.

Але Петрівна довго не могла витримати своєї нової ролі.

– Ага! – зраділа вона, – значить, все-таки не кинув, а я вже подумала: невже схаменулася, дай, думаю, перевірю.

– Перевірю. Ех ти! Знову за своє – починаєш заводитися. А я, можливо, з тобою на брудершафт хотів.

– Ой, стала б я з тобою на брудершафт пити. Більше мені робити нічого.

А самій чомусь стало трохи шкода Семеновича.

Якось раз Семенович прийшов додому, але на кухні його ніхто не зустрічав.

Петрівна занедужала.

Увечері вона говорить:

– Хоч би поперек натер.

– За гроші, будь ласка.

– О, нелюд. Гаразд заплачу. На, помасти.

– А що це ви мене на “ти” називаєте, шановна?

– Насміхаєшся?

Так вони і жили.

За оголошенням про розмін квартири ніхто не звертався.

Вечорами вони дивилися телевізор, а на ніч розходилися по своїх кімнатах.

Одного разу довгим зимовим вечором вони сиділи і грали в карти.

Семенович каже:

– Послухайте, Петрівна, а що це ви все одна та одна?

– А вам, Семенович, не нудно – все одне й один?

– Та, нуднувато трохи.

– Та й мені, начебто, як теж трішки нуднувато.

– Слухай, Петрівна, а виходь ти за мене заміж.

– А що, треба подумати, – кокетливо відповіла вона…

Автор: Олена Липнева.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page