Я мріяла, що буду музикантом, але біля нашого села була лиш така професія – педагог музичного відділення.
– Це ще краще, – говорила мама, – І сама вчитимешся грати і діток навчатимеш.
– Якби вона тільки знала, що нікому через двадцять років і на голову не спаде тягати на собі акордеон…
Але тоді бабуся, яка була у нас дуже богомільна, вирішила, що має бути благословення від монаха і тоді у мене не лише буде успішне навчання, але й всі роки навчання йтимуть під Божим омофором.
Пам’ятаю, що в тісній кімнатці з тьмяним світлом був старець, який говорив мені шістнадцятирічній про чистоту та випробування. Я була мов в якомусь оціпенінні і боялася дихнути, а старець все говорив і говорив, що я буду мати двох чоловіків і ні один не принесе мені щастя, бо роздвоєну душу Бог не любить.
Скажу вам чесно, що я тоді ще й ні з ким не обіймалася, а тут таке відкриття.
Це тоді мене так налякало, що я вирішила, що буду вірна Богові і ніколи в моїй душі не буде роздвоєння.
Якось так співпало, що через кілька місяців в училищі я зустріла й кохання.
Ці дві події співпали і в моїй голові сформувалося чітке розуміння – я не маю цьому хлопцю дати приводу для того аби між нами були якісь стосунки.
Але… Як Василь грав… Ви б чули – то душа летіла просто на небеса. Я не могла тоді уявити, що в цьому блаженстві може бути щось, що не подобається Богові.
Ми з мамою були дуже близькі і вона одразу зрозуміла, що я дуже замріяна, а кожна ж мама розуміє, що дівчинка рано чи пізно покохає.
– Доню, аби ти навіть не думала про ніяких хлопців, бо ти геть молода, а вони лиш одного хочуть! Якби ти щось собі з яким дозволила – то ти би нас усіх виставила на посміх!
І я не посміла виставити на посміх батьків.
Моє кохання було лише моїм, а Василь якщо й знав про мене, то швидко знайшов собі любку, адже в училищі було сотня дівчат і лиш одиниці хлопців.
Я мріяла вчитися далі, але мама знову насторожилася:
– Як це? Ти що все життя вчитися будеш?
– Мамо, я маю щодня грати аби не втратити майстерність, – намагалася пояснити їй я.
– Яка майстерність? Яка гра? Всі твої однокласниці вийшли заміж, а ти одна лишилася! Мене вже всі питаються, чи щось тобі не пороблено і не треба їхати до монахів відмолювати!
Коли до мене посватався син нашого священика, то бабуся з мамою мало від радості не зомліли!
– Яка честь! Яка честь! Все життя будеш мов пиріг у маслі!, – тішилися обидві жінки.
Обидві жінки не розуміли для чого існує подружжя, для чого потрібен чоловік і прирікали мене на таке ж саме життя.
Я погодилася, адже я добре пам’ятала слова монаха, що маю берегти чистоту, а хто ж для цього кращий варіант я не син священика і сам майбутній священик?
Весілля було пишне. Всі були щасливі, окрім нас, якщо отак брати по-правді.
Мирон мене не любив. А просто знав, що має одружитися з хорошою дівчиною.
А я була хорошою дівчиною.
Зараз мені шістдесят три роки, мій чоловік в доброму здоров’ї і за ці роки я змирилася з тим, що мені вибрали таке життя. вся моя радість і втіха в дітях та онуках.
Досі питаю себе – де ж той другий чоловік, коли Мирон мій перший і єдиний?
Я в дуже релігійному середовищі, як ви розумієте, але сумніви гризуть моє серце щодня. Інколи я включаю собі відомих скрипалів і їхня музика стікає по моїх очах.
Фото Ярослава Романюка.
