Та самі собою якось ті слова вискочили. Не виспана, виморена я була, мало що ще й розуміла. Одним оком на світ білий дивлюсь, бреду до дверей відчиняти, бо ж так настирливо дзвонили, що мало усіх не побудили у єдиний вихідний. Відчиняю, а там вона стоїть посміхається: “А чого це ви спите?” запитує у неділю о восьмій ранку. Ну хто б змовчав?
Ми із чоловіком моїм уже вісім років у шлюбі. У нас двоє діток, меншому – чотири, старшому – сім. З чоловіком працюємо, діти влітку у бабусі, а коли навчальний рік підходить – вдома.
Нині на нас із чоловіком подвійне навантаження. Справа в тому що ми ще до лютого 22 року узяли в кредит авто. Мали хороші роботи обоє, гарно заробляли, тож не стали економити узяли авто із салону. Хоч ми й заплатили майже половину вартості, але досить таки вагома сума залишилась.
Самі розумієте, що після лютого з роботою у нас стало взагалі туго. Я на певний час із дітьми за кордон виїздила, але повернулась. Тож нині ми із Дмитром працюємо себе не шкодуючи, аби швидше розрахуватись з усім. Єдиний день, коли ми можемо відпочити і присвятити час собі – неділя.
А цей місяць для нас став справжнім випробуванням. Батько мій у стаціонарі, мама мусить бути біля нього, тож діти не в селі, а в місті. Ми із чоловіком викручуємось, як тільки можемо, аби не залишати їх одних на довго в квартирі. Інколи сусідка допомагає, інколи мусимо наймати няню. ну не залишиш же ти їх одних. Бігаємо, мов ті білки у колесі, світу білого не бачимо.
А тепер уявіть мою радість від того, що щонеділі вранці мама і сестра мого чоловіка почали до нас приїздити і привозити кабачки, огірки і помідори – врожай із дачі. Їхати їм електричкою і прибуває вона у столицю досить рано. так ось, протягом місяця о восьмій ранку вони вже у нас. Заносять повні торби усього і закипає робота – все треба кудись скласти, щось із ним робити.
Так, ми дуже гарно їмо і ті кабачки і огірки і помідори домашні, тут говорити немає навіть про що. Але… не в неділю, не в єдиний вихідний із самого ранку.
От і не витримала я цієї неділі. Надто я була виморена, надто відпочити хотіла. Та й дзвонили вони у двері так настирливо, що мало не розбудили усіх домашніх. Я ледь до дверей вхідних доповзла, відчиняю, а там сестра чоловіка з двома торбами стоїть усміхнена така. Заходить, ще й з таким осудом: “А що це ви спите так довго? Став каву, я тут помідор привезла і огірків. Ось тут яблука і сливи. Зараз асорті будемо закривати в банки”.
— Бери свої помідори і вези куди хочеш, – вискочило у мене, – Чи я просила їх везти? Спитали чи вони мені треба? Чого ви все везете сюди і везете? Куди його скільки?
Ніна стала і дивиться на мене як укопана. Потім повільно розвернулась і залишивши торби вийшла із квартири. Я ж залишила усе, як було і пішла спати. Нарешті, за останній місяць я таки змогла відпочити по-справжньому.
Тепер зі мною, навіть чоловік не розмовляє. Тільки сказав, що я не маю совісті. Мовляв мама і сестра трудяться, вирощують городину для нас, мусять о п’ятій вставати, аби все це нам привезти, а я такого наговорили.
Так, мені соромно за свої слова і дуже, а з іншого боку і легше. Зрештою, я не просила у них возити такі торби важкі. Нам не потрібна така кількість продуктів узагалі. Тож виходить, що вони самі усе затіяли, навіть не поцікавившись, а чи воно нам треба.
І скажіть, хіба є в тому моя вина?
03,08,2023
Головна картинка ілюстративна.
