Вітчим (розповідь).
– А ви власне ким доводитеся дітям? – суворо запитала жінка.
Табличка на дверях свідчила, що начальницю опіки звали Наталія Дмитрівна. Василь нервово пом’яв в руках кепку і спробував пояснити
– Та я чоловік Лізи, матері їх рідної. На жаль, її не стало, а пацанів у сиротинець відправили.
Наталія Дмитрівна заглянула в папери і підняла голову
– Ну, а від мене ви чого хочете?
Василь прокашлявся
– Так забрати до себе хочу. Виховувати.
Вона ще раз прошелестіла паперами
– Та ж у них батько є, а ви їм ніхто. Якщо він виявить бажання забрати їх до себе, ми будемо зобов’язані. – Василь гнівно перебив її – Кому? Йому? Так він не в змозі про себе подбати, не те що про хлопчиків. Та я б йому і таргана на виховання не дав, не те що дітей. Він же не просихає. Ліза від нього тому і пішла – Жінка розвела руками – Зрозумійте, закон є закон. Може ви і справді любите цих дітей. Але нічим допомогти не можу.
Василь йшов по вулиці і лаявся про себе. Ну чому йому не можуть віддати дітей? Вічна паперова тяганина. Ні, щоб запитати дітей, з ким вони хочуть жити. А замість цього готові віддати їх непутньому батькові, який ніколи ними не цікавився.
Квартира зустріла його пусткою. Але ж тільки місяць тому тут вирувало життя. Хлопчики, щось бурхливо обговорювали в своїй кімнаті, а Ліза гриміла посудом на кухні. При згадці про неї, до очей підступила волога. Ну чому йдуть найулюбленіші і найрідніші? Хто ж знав, що у неї слабке серце, вона ніколи йому про це і слова не сказала. Він згадав її напівпосмішку на застиглому обличчі, коли зайшов на кухню. Досі ця картина стояла перед очима. На плиті булькотів його улюблений борщ, на столі стояли приготовлені тарілки. І Ліза з ополоником на стільці.
А коли за хлопцями приїхали з опіки? Василь тоді відчув такий щем, особливо коли молодший Ігор вчепився в нього кліщем і торочив – Не піду. Татку, не віддавай мене – До речі він тоді вперше назвав його так. А старший, Павло, стиснутими кулаками тер очі. А він дорослий сорокарічний чоловік не міг нічого вдіяти.
Лізу він вперше побачив на сходах. Вона мила підлогу в його під’їзді. І в сусідніх теж. А в той день він поспішав додому. Через п’ять хвилин починався матч з футболу його улюбленої команди. І не помітив відро з брудною водою. Воно покотилося вниз по сходах, голосно стукаючи. А він смачно “виговорився”, досі соромно. Висловився про всіх працівників, які ставлять відра де не попадя. І раптом почув гучний схлип.
Оглянувся і всі слова застрягли в горлі. Ліза була така зворушливо красива і нещасна. Василю стало соромно і він став сумбурно вибачатися. Спустився вниз і підняв відро. Запропонував набрати води в його квартирі. Ось так і познайомилися. Через тиждень він знову її побачив, але не одну, а з пацанами. На правах “старого” знайомого, він покликав їх до себе попити чаю. А коли хлопці пішли в кімнату дивитися мультфільми, вони розговорилися.
Ліза була приїжджою. Приїхала до міста вчитися, але зустріла майбутнього чоловіка і вийшла заміж. Про навчання довелося забути, коли з’явилися діти. Чоловік спочатку працював, забезпечував більш менш сім’ю, а потім втомився. Так прямо і сказав, я тебе годував, а тепер ти мене. Пощастило, що хоч під’їзди взяли мити, інакше б не було чим дітей годувати. Адже батько сімейства дуже часто випивав. Раніше хоч спати лягав, а тепер шукає пригод. Ось і доводиться дітей з собою брати.
Василь довго не роздумував. Запропонував їй жити у нього. Дивлячись в її розгублені очі, він квапливо додав
– Ти не подумай нічого поганого. Просто допомогти хочу. Квартира у мене велика, місця всім вистачить. Розділимо обов’язки навпіл. З мене продукти, з тебе все інше. Готування, чистота. Заважати вам не буду, обіцяю.
І вона погодилася. Коли вони стали близькі, вона зізналася, що закохалася в нього майже відразу. Цілих два роки вони були щасливі. Це так мало і так багато.
Василь вирішив діяти. Пішов до колишнього Лізи, Григорія. Двері були відчинені і він безперешкодно зайшов в квартиру. Гидливо відсунув мішок зі сміттям, який стояв на порозі і пішов на голоси. За столом сиділи двоє. Григорія він ледве впізнав, так він змінився.
– О, хто прийшов – криво посміхнувся той – А ми тут Лізку поминаємо – Василь присів на засмальцьований табурет.- А з дітьми що робити будеш? Забереш? – запитав він. Григорій витріщила очі – А навіщо вони мені здалися? Звідки я знаю, мої вони чи ні? Лізка не такою тихонею виявилася, як я думав. Може поки мене вдома не було, вона когось в дім приводила? Тебе ж десь знайшла – і сказав брудне щось. За що і поплатився. Ну не зміг Василь стримати свої емоції, тим більше коли ображають кохану жінку.
– Не положено- говорив йому охоронець на вході, але Василь наполегливо два рази в тиждень приходив до дитячого будинку. – Ви їм ніхто- чув він в численних кабінетах. Поки одна втомлена жінка з опіки не сказала йому – Візьміть, та усиновіть їх – і навздогін гукнула – Врахуйте, пріоритет дають сімейним парам.
Жінку, яка погодилася б стати його формальною дружиною, довго шукати не довелося. її з вали Машею.
Вона жила по-сусідству. Самотня жінка, яка все життя прожила з батьками. А коли їх не стало, залишилася зовсім одна. Василь здогадувався, що подобається їй. Вона коли з ним віталася, завжди червоніла і опускала очі.
Він відверто, подзвонив в її двері. І вже в коридорі, прямо пояснив що хоче від неї. – Ми розпишеться, подамо документи. Ти поживеш з нами якийсь час, а потім на розлучення подамо – і бачачи, що вона вагається, додав – Ну хочеш, я тобі заплачу. Ось скільки скажеш, стільки і дам – Вона гнівно спалахнула поглядом – З глузду з’їхали? Не треба мені ніяких грошей. Я заради щастя дітей і так допоможу.
Це була дивна сім’я. Василь з хлопцями окремо, Маша окремо. Щовечора вона йшла до себе. Та хлопці через якийсь час прив’язалися до неї. Вона їм читала, вчила малювати. Тиха, спокійна, Маша ніколи не підвищувала голос. І вони її слухалися.
– Татку, а тітка Марія наша теперішня мама? – якось запитав Василя Ігор. – Ну так відповів той. – Тоді чому вона з нами не живе? – не вгавав хлопчик. Василь не знайшов, що відповісти. Йому було соромно. Адже він так любив Лізу, а останнім часом все частіше став думати про Марію. І він вирішив все обрубати. Раз і назавжди.
– Тепер ми можемо розлучитися – сказав він їй ввечері. Вона спалахнула на мить, але тут же спокійно відповіла – Ну якщо так треба, я не буду протестувати. Але як мати, хоч і прийомна, хочу завжди відвідувати Павлика і Ігора – Він уважно на неї подивився – Вони тобі так дорогі? – Вона вперше подивилася йому прямо в очі – Дуже. І навіть їх батько, який нічого не помічає.
Через рік в сім’ї з’явилася дівчинка. Ліза.
Автор: Laskavo Lanʹ.
Фото ілюстративне.
