Вночі, коли всі заснули, Ірина тихо зібралася. Я вийшла в коридор, бо не могла заснути. Вона вже була в пальті, на руках тримала загорнуту в ковдру Вікторію. — Я йду до себе, — прошепотіла вона.
Знаєте, можна жити заради дітей, але моя історія показує, що є дві великі різниці і їх мені показала моя невістка. Коли мій син Андрій тільки привів у дім
— А ви як вчинили, Богдане? — запитала вона, дивлячись прямо на Вікторію. — Забули, як ми прийшли до вашої доньки на свято? Нагадайте, що було далі, бо в мене пам’ять хороша.
На кухні пахло запеченим м’ясом та свіжою випічкою. Алла востаннє перевіряла чи все готове. Любомир у білій сорочці стояв біля дверей, приймаючи гостей. Сьогодні йому виповнювалося тридцять п’ять,
— Ну-ну, — Павло хитро всміхнувся. — До речі, Юля теж спочатку не хотіла. А вчора подзвонила — каже, буду. З Андрієм приїдуть. На машині. Аня відчула, як пальці на ручці сумки заніміли. Юля і Андрій – таємниця, яку вона так старанно ховала в найглибшу шухляду пам’яті.
Аня вийшла з автобуса, коли сонце вже почало сідати за дахи будинків. Вона поправила сумку на плечі й пішла знайомою стежкою попри дорогу. Попереду було перехрестя, за ним
— За десять років можна навчитися щось собі зробити, — відповіла я різкіше, ніж хотіла. Мені не складно було підсмажити яйця чи нарізати сир. Просто не цього ранку. Я стояла над плитою і дивилася, як молоко піднімається пінкою. Треба було стежити, бо втече — і знову витирай.
Я не знала, що була щаслива. Була паскудна темна холодна днина, ранок, я варила остогидлу манну кашу в старій каструлі, бо тільки там вона не пригорала, на маленькій
— Я шукаю жінку, яка захоче жити для сім’ї, — сказав він це дуже твердо. — Жінку, яка захоче піклуватися про дитину, про мою маму, про ті самі помідори на дачі, якщо це потрібно. Я ціную саме це — готовність служити близьким, створювати затишок не для себе однієї, а для нас.
Ця історія почалася в той період життя, коли ти вже не шукаєш пригод, а сподіваєшся знайти спокійну гавань. Мені сорок один рік і я звикла розраховувати лише на
– Ви дружина, у вас дитина. Це ваша відповідальність. Я йду. Більше не дзвоніть мені й Артему не кажіть, де я.
Я сиділа на кухні, чистила картоплю, коли задзвонив телефон. Номер був невідомий. Я витерла руки об фартух і натиснула «відповісти». — Алло? — сказала я, притиснувши слухавку плечем
— Працюють усі, Степане. Ти ж знаєш. У Вікторії на роботі звіт, зять у відрядженні. Куди їм малу діти? — Куди завгодно! — відрізав він. — Ми своє відняньчили. Я думав, на пенсії хоч газету спокійно дочитаю, чи в гараж сходжу без того, щоб мені на п’яти наступали. А тут — на тобі. Знову «виручайте».
— Знову? — Степан Петрович важко опустився на табурет, що скрипнув під його вагою. — Маріє, ну скільки можна? Спершу діти, потім онуки, тепер уже й правнучку тулять.
— Спільне рішення? Ви ставите мене перед фактом. Тепер ти хочеш повторити це, коли мені вже за шістдесят?
Маргарита Степанівна стояла біля вікна і дивилася, як її син з невісткою сідають в машину. Ілона емоційно жестикулювала, а Павло мовчки відкривав машину, опустивши голову. Машина не відкривалася
— Може, воно й на краще. Тут спокійно. Почнеш усе спочатку. Може, ще когось зустрінеш, дітки будуть… — Віра Петрівна почала розкладати рушники у ванній. — Мамо, не треба. Я вже назустрічалася.
Наталія зачинила двері нової квартири і гірко усміхнулася, «нової», подумала про те, що всі переїжджають в надії на нове життя, а вона наче переїхала в минуле. Двокімнатна хрущовка
– Мамо, Оля моя наречена. Ми вже заяву подали. То свекруха так на мене глянула, що я не знала куди дітися.
У нас з нареченим все закрутилося надто швидко, я не чекала, що він мені швидше освідчиться, ніж познайомить зі своєю мамою. На знайомстві в кімнаті була така тиша,

You cannot copy content of this page