nat

Юля жила у звичайній двокімнатній квартирі, де на підвіконні стоїть герань, яку віддала мати, на балконі купа всякого непотребу, який шкода викинути і гора посуду в раковині. Все

Їй виповнилося тридцять три, але це число нічого не змінювало в її щоденності. Роки йшли, а дні були схожі один на один: робота по господарству, турбота про батька,

Це історія про мого брата Павла. Знаєте, кажуть, що ідеалісти — це люди, які не вміють жити. Може, воно й так, але дивитися на нього без захоплення я

Віктор Павлович дивився на свій доглянутий позашляховик і подумки вже чув шум прибою. Йому було трохи за п’ятдесят — той вік, коли людина вже не біжить за визнанням,

Мені зараз тридцять вісім, і іноді, коли я бачу в мережі чи чую від знайомих ці вічні повчання про те, що «мама краще знає» або «ми життя прожили,

Сонце висіло над селищем важким розпеченим млинцем, випалюючи залишки вологи з порепаної землі. Ми приїхали сюди потягом, втомлені від запилених купе, і перше, що я побачила, ступивши у

Вечірнє небо за вікном батьківської хати нарешті здавалося глибоким і спокійним, а не просто темним проваллям, куди йшли залишки сил. Наталя сиділа на підвіконні, підібравши під себе ноги,

Христина розгладила на колінах тонку тканину сукні. У дев’ятнадцять здавалося, що кожен день – це передмова до чогось грандіозного, а справжнє життя почнеться десь пізніше, після дипломної роботи

Наталія стояла біля вікна, притиснувши до вуха слухавку. Голос у телефоні був знайомим, хоча інтонація змінилася за три роки. Це був Віктор — той самий чоловік, якого вона

Вікна лікарняної палати виходили на старий парк. Юля годинами дивилася, як вітер перебирає листя кленів, як люди кудись поспішають, сміються, тримаються за руки. Там, за склом, було те