– Нічого, все буде добре, – примудряються втішати інші, але таке враження, що вони тобі просто погрожують – тільки попробуй тут ходити без чоловіка і тішитися життю, то ми тобі миттю, якусь розлучену мамину радість підсунемо!
І так обережно й тихо тобою говорять, бо ти ж втратила найголовніше в житті – опору і підтримку!
Байдуже, що цієї підтримки за всі роки шлюбу й близько не було, а хіба лише критика. Але ж як ти без цього та проживеш?
– Чому в ванній брудно?
– Чому нічого їсти нема?
– Чому ти поправилася?
Звичайно, що без цієї конструктивної критики я от ні дня прожити не зможу.
То як я?
Та поганенько, знаєте, на початках. Все в голові крутиться думка – ти чого так затягнула, дівчино моя мила сорокарічна?
Невже не можна було це зробити ще в тридцять, а ще краще після першого року чи після першого місяця, коли маски зняли і здригнулися?
Де ви всі були, сердобольні, до того моменту, коли ми одружилися?
Чи не ви всі підганяли та затягували в цю багнюку?
– Ого, двадцять сім?
– Ти що, й хлопця не маєш?
– А ти як плануєш далі жити?
– А ти дивися, бо конкурентки он підростають, вони не такі повільні, як ти…
– Ну, після тридцяти то вже пару собі й не знайдеш…
– Мама онуків хоче, а ти…
Дуже цікаво, що мама потім онуку хоче лиш раз в тиждень на кілька годин, бо у неї й так справ купа і нема коли ще й твоїх дітей бавити:
– Давай сама-сама, я якось тебе без бабусі виростила і нічого!
Якщо ви не поїхали після таких дисонансів після появи первістка, то цілком можливо це відбудеться тоді, коли ви зрозумієте, що при надії другим, а ви лиш себе привели в нормальний вигляд.
Ну, щоб чоловікові подобатися і він не заглядав за іншими. Ви от і волосся підстригли і все підтягнули, а тут бац – все марно, чекайте друге.
Поки ви вилізете з підгузок і кашок, вашу самооцінку закопає свекруха, чоловік і мама.
А от кришку заб’є вихователька в садочку і додасть класна керівничка, адже ваша дитина й ложкою їсти не вміє і читає найгірше в класі.
Вже впріли? Та ви що – попереду підлітковий вік і криза в вашого чоловіка.
Він настільки звик, що ви вся безталанна, що й не дуже критиметься зі своїми «відрядженнями»… А ви, от руку на серце, – тільки зрадієте, що ще й тут не мусите отримувати критики.
І вже вас прибило до того берега, що ви в своєму житті не маєте отак жити і ви ставите крапку. Або він приходить і каже, що його благовірна при надії і він все в цьому випадку зробить просто ідеально, з чистого листочка.
Ну поплакала я тиждень, пожаліла себе отаку, звичайно й дурниць встигла наробити, наприклад, згадала колишнє кохання, а він ще й відповів…
І вже зібрала себе до купи, почала відчувати смак ранкової кави, як ви всі такі: ну як ти? Біднесенька, відкинутий наріжний камінь? Кому ти пригодишся вже в цьому житті? Отак з котами тобі жити та на місяць вити…
А ми терпимо, а ми цінуємо, бо краще ж отак змовчати, проковтнути, але ж при обручці!
І мама знову заходить на наступне коло і починає зводити з іншими розлученими чи холостяками з вимогою:
– Придивися! Тобі вже перебирати не можна, бо вже все… Терплячішою треба було бути та чоловіка слухати і шанувати. А тепер вибирай або оцей п’ятдесятирічний вдівець або оцей безробітний синочок тьоті Свєти!
І в такому дисонансі живу, око сіпається, але кава смачна і пахуча в тиші та гармонії з собою. В тільки більше не питайте, як я там, у мене все добре, а буде ще краще!
Фото Ярослава Романюка.