Мене звати Олена, мені 50 років, але всі кажуть, що я виглядаю на тридцять п’ять. Усе моє життя було наче казка: люблячий чоловік Тарас, успішний бізнесмен, забезпечував нашу сім’ю, дарував мені коштовності, возив на відпочинок від Мальдів до Карпат, а я могла насолоджуватися масажами, косметологами та улюбленими сукнями.
Ми жили у великому будинку в передмісті Києва, наш син Ігор уже навчається на юриста, а я працювала в офісі більше для душі, ніж для грошей.
Але одного дня все змінилося. Моя свекруха, Галина Іванівна, захворіла, і Тарас заявив, що я мушу кинути все і доглядати за нею. “Все життя прожила як в Бога за пазухою. Тепер пора потрудитись!” – заявив він.
Я була здивована. Чому я? Чому не сестра Тараса? І чому не найняти доглядальницю за 15000 гривень на місяць? Моя ідеальна картина світу тріснула, і я опинилася перед вибором: поступитися чи відстояти своє.
Мій ранок завжди починався однаково: аромат кави, яку готував Тарас, легка музика на кухні, сонячне світло, що пробивалося крізь панорамні вікна нашого будинку.
Ми жили в мальовничому передмісті, де сусіди заздрісно поглядали на наш двоповерховий дім із доглянутим садом. Тарас керував мережею аптек, заробляв прекрасно, і я ніколи не знала, що таке фінансові проблеми.
Моя робота – менеджерки в невеликій туристичній агенції – приносила якісь там гроші, але це були мої “кишенькові” гроші на каву з подругами чи нову сукню.
Того дня я сиділа на терасі, гортаючи журнал про моду, коли почула, як грюкнули двері. Тарас увірвався до будинку, його обличчя було напружене.
– Олено, нам треба поговорити, – сказав він, кинувши ключі на стіл.
Я відклала журнал і посміхнулася, сподіваючись, що це щось дріб’язкове.
– Що сталося, коханий? – м’яко спитала я.
– Мама захворіла. Серйозно. Професор каже, їй потрібен постійний догляд. Я забираю її до нас.
Я застигла. Галина Іванівна, моя свекруха, жила в старому будинку на нашому подвір’ї. Ми з нею ніколи не були близькими, але й не мали некпорозумінь. Вона була тихою, трохи замкнутою жінкою, яка любила свій город і рідко втручалася в наше життя.
– До нас? У наш дім? – перепитала я.
– Так. І ти будеш за нею доглядати, – заявив Тарас, ніби це було вирішено.
Я розгубилася. Доглядати? Я? Жінка, яка щойно записалася на новий курс йоги і планувала поїздку до Львова з подругами?
– Тарасе, зачекай. А чому не найняти доглядальницю? – обережно запропонувала я. – Це ж не проблема, у нас є гроші.
Він різко повернувся до мене, і я побачила в його очах щось нове – роздратування.
– Доглядальницю? Щоб чужа людина піклувалася про мою маму? Олено, ти серйозно? Ти ж усе життя жила, як королева, а тепер не можеш зробити для моєї сім’ї таку дрібницю?
Я відчула, як обличчя палає. Дрібницю? Догляд за нездоровою людиною – це дрібниця?
– Тарасе, я не проти допомогти, але ж є твоя сестра, Марія. Вона може забрати маму до себе, – сказала я, намагаючись зберігати спокій.
Він різко підвівся, його голос став гучнішим.
– Марія живе за 300 кілометрів, у Черкасах! Маму не можна перевозити, спеціалісти забороняють. А ти тут, поруч. Ти покинеш свою роботу, яка й так нічого не варта, і будеш доглядати за мамою.
Я відчула, як земля йде з-під ніг. Покинути роботу? Сидіти вдома? Я не була готова до такого повороту.
– Я не вмію доглядати за такими людьми, Тарасе. Я ніколи цього не робила, – сказала я, відчуваючи, як голос тремтить.
– Навчишся! – відрізав він. – Все життя прожила як в Бога за пазухою. Тепер пора спуститись на землю грішну.
Ці слова були несправедливими і образливими. Я сиділа, не в змозі відповісти, а він вийшов, грюкнувши дверима. У ту мить я зрозуміла: мій ідеальний світ тріщить по швах, і я мушу знайти спосіб усе виправити.
Наступного дня я вирішила поговорити з кимось, хто міг би мене підтримати. Першою я зателефонувала своїй найкращій подрузі Наталі. Ми зустрілися в нашій улюбленій кав’ярні в центрі міста. Наталя, як завжди, виглядала бездоганно: її руде волосся було зібране в елегантний пучок, а в руках вона тримала чашку лате.
– Олено, ти виглядаєш, наче привид побачила, – сказала вона, щойно я сіла за столик.
– Наталю, я нічого не розумію, – зізналася я, розповідаючи їй усе про вчорашню розмову з Тарасом.
Вона слухала, періодично киваючи, а потім поставила чашку на стіл.
– Знаєш, Олено, я розумію Тараса. Це його мама. Він, мабуть, почувається відповідальним. Але ти права – найняти доглядальницю було б логічно. Чому він так уперся?
– Я не знаю! – зітхнула я. – Він ніби не чує мене. Сказав, що я мушу “спуститись на землю”. це чому? Тому, що він мене любив і забезпечував?
Наталя задумалася, а потім сказала:
– Може, це не про тебе, а про нього? Може, він боїться, що не впорається з почуттям провини, якщо віддасть маму чужій людині? Спробуй поговорити з ним спокійно. Або з його сестрою.
– З Марією? – я скептично скривилася. – Ми з нею бачимося раз на рік, і то на свята.
– Але ж це її мама, – наполягала Наталя. – Зателефонуй їй. Може, вона підтримає твою ідею з доглядальницею.
Я кивнула, хоча сумнівалася, що Марія стане на мій бік. Вона завжди була ближчою до матері, ніж Тарас, але чомусь ніколи не пропонувала забрати її до себе.
Того ж вечора я набрала номер Марії. Вона відповіла після третього гудка.
– Олено, привіт! – її голос був веселим, але я одразу перейшла до справи.
– Маріє, привіт. Слухай, у нас тут ситуація.. Галина Іванівна захворіла, і Тарас хоче, щоб я доглядала за нею. Я подумала, може, ти могла б.
– Ой, Олено, я б із радістю, але ж ти знаєш, у нас тут у Черкасах місця обмаль, – перебила вона. – Та й я працюю, діти, чоловік. Ти ж поруч із мамою, тобі зручніше.
Я стиснула телефон. Зручніше? Мені?
– Маріє, я розумію, але я не маю досвіду догляду за такими людьми. Може, ми наймемо доглядальницю? – запропонувала я.
Вона помовчала, а потім відповіла:
– Тарас уже казав мені про це. Він проти. Сказав, що це ганьба, якщо за його мамою доглядатиме чужа людина. Я з ним згодна, Олено. Ти ж сім’я.
Я відчула, як гнів підступає до горла. Сім’я? А чому тоді вона, рідна донька, так легко відмахнулася?
– Маріє, я не проти допомогти, але чому я мушу кидати все своє життя? – сказала я, намагаючись не підвищувати голос.
– Олено, ти ж не працюєш на повну, правда? – її тон став трохи зверхнім. – У тебе є час. А я тут зашиваюсь уже.
Я попрощалася, ледве стримуючи роздратування. Марія не просто відмовилася – вона ще й дала зрозуміти, що вважає мене ледащою. Це було несправедливо.
Наступного дня я вирішила ще раз поговорити з Тарасом. Він сидів у кабінеті, переглядаючи якісь документи. Я постукала у двері.
– Можна? – спитала я, заходячи.
Він кивнув, не відриваючи погляду від паперів.
– Тарасе, я подумала про нашу розмову, – почала я. – Я розумію, що твоя мама у такому стані, і мені її шкода. Але чому ти так проти доглядальниці? Це ж коштує копійки практично, ми можемо собі це дозволити.
Він відкинувся на спинку крісла і подивився на мене.
– Олено, це не про гроші. Це про повагу. Моя мама все життя працювала, виховувала нас із Марією. А тепер ти хочеш, щоб я віддав її чужій людині?
– Але я не знаю, як доглядати за нею, – сказала я. – Я можу зробити щось не так.
– Ти навчишся, – відповів він. – Я найму медсестру, яка покаже тобі, що робити. Але доглядати будеш ти.
– А чому не Марія? – не витримала я. – Вона ж її донька!
Тарас зітхнув.
– Олено, ти знаєш, що Марія далеко. І в неї свої проблеми. Ти моя дружина. Я розраховую на тебе.
Я відчула, як сльози підступають до очей. Він не чув мене. Узагалі.
– Тарасе, я не хочу кидати роботу, друзів, своє життя. Я не готова сидіти вдома 24/7.
Він підвівся і підійшов до мене.
– Олено, я все життя робив усе, щоб ти ні в чому не потребувала. Я думав, що ти цінуєш це. А тепер я прошу тебе про одну річ, і ти відмовляєшся?
Це було несправедливо. Я цінувала все, що він для мене робив. Але чому я мушу платити за це своїм життям?
Минуло кілька днів, і Галина Іванівна вже була в нашому домі. Я намагалася допомагати, але кожен день поруч із нею був для мене випробуванням.
Я відчувала себе в пастці. Одного вечора я зателефонувала своїй сестрі Лілі, яка завжди вміла знаходити вихід із будь-якої ситуації.
– Олено, ти не можеш дозволити Тарасу диктувати тобі, як жити, – сказала вона після того, як я вилила їй усе. – Але ти також не можеш просто відмовитися. Спробуй знайти компроміс.
– Який компроміс? – зітхнула я. – Він хоче, щоб я все покинула.
– А якщо найняти доглядальницю на пів дня? – запропонувала Ліля. – Ти будеш поруч, але не сама. І Тарас не зможе сказати, що за його мамою доглядає чужа людина.
Я задумалася. Це могло спрацювати. Я вирішила ще раз поговорити з Тарасом.
Того вечора я дочекалася, поки він повернеться з роботи, і запросила його на кухню.
– Тарасе, я придумала рішення, – почала я. – Ми наймаємо доглядальницю на пів дня. Я буду допомагати, але не сама. Так мені буде легше, а твоя мама отримає належний догляд.
— Ти не розумієш? – мовив він холодно, – Це – моя мама. Ніхто не підійде до неї крім сім’ї. Ти і є сім’я. Ти маєш усе про що тільки можна мріяти, тебе попросили про малесеньку послугу. а ти викручуєшся. Або так, або узагалі ніяк. Подумай про перспективи.
Навіть син не хоче про це говорити. Сказав, що оо є наші справи, а йому всяк добре. І що тепер? Розлучатись у 50 через свекруху?
Доглядати за нею? Але в мене вже за кілька днів руки не підіймаються і спина ниє. а далі як? Може є який вихід а я не знаю?
Головна картинка ілюстративна.
