Петрусь – наша пізня дитина, я вже втратила будь-яку надію, але в сорок років мені сказали, що мені не заповіт треба писати, а писати список всього необхідного для новонародженого.
Ми з чоловіком і плакали, і сміялися від щастя. Бо й він і я думали, на кого ж наші статки лишимо, бо ми працювали і заробляли відповідно. Не кажу, що багато, але купити дві квартири, дачу та машину не виїжджаючи з країни, то теж треба вміти.
Ми дали синові освіту, а, коли він привів наречену, то взагалі засяяли, що ще онуки будуть! І грошима їм помагали, і квартиру їм віддали поки так, а потім записали на онука.
Що ще більшого може хотіти батько та мати? А потім нам з Тимофієм стрельнула думка, що дитині треба буде свіже повітря і краще аби ми переобладнали дачу на добре утеплений будинок, щоб дитина могла й в сніжки гратися і черешнями ласувати.
І так те нас затягнуло, що ми вирішили остаточно перебратися в переобладнаний будинок, тому продали квартиру і переїхали на дачу.
Аж тут син з сумками на поріг, не пройшло й п’яти років!
– Мамо, Аня на мене взагалі уваги не звертає, тільки їй гроші подавай. А я ще молодий і хочу пожити для себе. Хочу і модні кросівки, хочу машину і хочу подорожувати. А вона думає вже про другу дитину! Мені цього не треба!
Ми з чоловіком похапалися за серця, за голови, а далі взялися за руки і кажемо:
– Ми тебе любимо, сину, жаліємо і завжди підкидали грошей. Але те, що ти перелічуєш, то не сімейне життя. На нього ми тобі гроші давати не будемо і потурати тобі теж не будемо. Тобі вже двадцять сім років, тому або мирися з Анею, або живи сам для себе.
Син грюкнув дверима і з нами більше не спілкувався. Як мені було той грюкіт чути – ви собі не уявляєте! Єдиний синочок! Єдина радість!
– Не навчили ми його розуміти, де гроші беруться. От того й такий, – каже чоловік.
Але хіба мені від того легше?
Подзвонила до Ані і спитала, що там у них трапилося і вона майже слово в слово переказала, що Петро сказав, що з нею нудно і вона вже не та, яку він любив.
– Аню, ми вас не кинемо і онука також, – сказала я їй, – Тому раді будемо тебе бачити завжди у нас в будь-який час.
Отак, замість спокійної старості маємо отакий клопіт, бо Петро теж став в позу та не хоче миритися з Анею!
Почав жити сам і зрозумів, що не такі вже тепер дівчата, що на вірша та квітку кидаються в обійми. А їм треба спочатку телефон дорогий, а вже потім розмова приємна.
Виявилося, що й друзі теж не мають часу з ним гуляти по барах, бо й у них є як не дівчина, то вже дружина.
Недавно був у мене на дні народженні і почав казати, що вже приглядається до старших жінок, які мають щось за душею, аби нікого не утримувати.
– Треба бачити чи жінка щось має матеріальне. Аби не просто гарні очі, бо який тоді сенс з нею щось крутити? Радість від того, що береш квартиру з кимось в кредит, дуже швидко мине.
Отак в один бік мій син порозумнішав. Але думати про те, що молода дружина сина виховує його і не дуже довго сама залишиться, бо за його мірками є завидною нареченою – квартира є, робота є, сама гарна. А син наче не бачить цього і далі на свої граблі. Чи він порозумнішає чи треба все в свої руки брати?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
