fbpx

Так, я маючи двох дітей переписала усе, що маю на свою невістку. Люди коло скроні пальцями крутять, запитують, що то я на старості років надумала собі такого. А от я певна, що повинна була саме так вчинити

Так, я маючи двох дітей переписала усе, що маю на свою невістку. Люди коло скроні пальцями крутять, запитують, що то я на старості років надумала собі такого. А от я певна, що повинна була саме так вчинити.

Мала вчора дуже неприємну розмову зі своїми дітьми. Конференсію зробили, уже так мене соромили, так вимовляли, зрештою ж заявили, що віднині щодо мене у них зобов’язань ніяких немає. “Любі все відписала, то вона про твою старість і дбатиме”.

Я ж слухала і головою кивала на знак згоди. Звісно, якщо з їхньої дзвіниці, то таки мама не надто я хороша. Все що нажила, повинна була саме їм після себе залишити, а не чужій жінці. Так то воно й так, але ж я зі своєї сторони вам ситуацію опишу, аби ви мене зрозуміли краще.

Дітей у мене двоє: син і донька. Ростили ми їх із чоловіком у любові і повазі. Ми із Павлом – чоловіком моїм, усе життя в місцевій пекарні працювали. Самі розумієте, що ніколи не бідували. Навіть, у ті часи коли люди копійки рахували, ми не відчували браку коштів. Зарплата не погана, ну і так, перекручувались, як могли.

Щороку ми дітей і на море возили і в гори відпочивати. Об’їздили ми із ними не тільки Україну, але й Європу. Тож я зовсім не розумію у який саме момент вони стали такими, як є нині.

Читайте також: Мама говорить, а в мене від почутого, аж у вухах шуміти почало. Вона там радісна така, посмішка і іскри з очей. Ще й дивується, а чого я її не вітаю

Донька заміж вийшла у містечку поруч. Я рада була, що дитина поруч. Думала будемо родичатись, вона додому приїздитиме, ми до неї. Та де там! Сидить на своєму шостому поверсі ніде не працює, лиш жаліється на свого чоловіка – мало заробляє. Така ж дитина була справна, все вміла, за все бралась, а це, прямо ні до води холодної.

Син у селі, що неподалік нашого мешкає. Аби хоч раз приїхав чим допоміг, чи запитав, що треба. На свята  – так, він перший гість, а от щоби тату в хліві що допомогти, чи в полі, так шукай. Не знаю. чого Алла його досі терпить, але він окрім лежання на дивані після роботи, він нічим більше й не займається. Вона ж і у домі і на городі і коло хліва. Ще й діток двох ростить, таких самих вправних, як і сама.

Єдина моя розрада – невістка Алла. Ото людяна дитина, низько свасі вклоняюсь. З самого ранку зателефонує. Чую, корівку доїть, а мене все про здоров’я розпитує. Вона в селі нашому працює, то перед роботою до мене забіжить, молока принесе. Встигне за ті пів години чи підмести двір, чи води з криниці принести, чи помідори з огірками вибрати на городі. Продасть яку банку молока і у магазин мені еклери улюблені купувати, а чоловіку моєму булочки із часничком.

Ми брати не хочемо, кажемо, аби онукам несла, а вона ображається:

— А ви теж діти чиїсь, хіба ні? Усе життя для когось та для когось, про себе й не подумаєте. Ану їжте, боя буду ображатись.

І все у неї із усмішкою, усе із жартами. Як я занедужала, то донька прийшла із онуками тричі в стаціонарі провідала, а невістка із роботи на тиждень відпросилась і щодня в мене була. Могла б і не їздити з самого ранку, не бути біля мене увесь день, але ж ні – приходила і сиділа поруч. То книжку читає, то новини, а могла просто мою балачку старечу слухати.

Знаєте, я тоді усім жінка в палаті казала, що вона моя доня. Ну соромно було зізнатись, що суп і котлети мені невістка возить, а донька три апельсинки і трояндочку. Саме тоді я й усвідомила, що єдиною нашою надією і опорою у старості буде Алла.

Як тільки я зі стаціонару повернулась, завела про це мову із чоловіком. Сіли ми подумали і вирішили, що напевне саме так буде правильно. Двадцять років вона нам ближча від дітей рідних. Всі ремонти, усі городи, кожен недуг, не вони, а саме Алла поруч. Звісно, ми дітей любимо, але правди ніде діти: вони про нас згадують лиш тоді, як щось потрібно.

Оформила я все документально, а потім дітям сказала. Ото лементу було, люди добрі! Син аж на місці підскакував, а донька в сльози. Бачте, вони ж уже й порахувати встигли скільки земля коштує і дім наш. От тільки мимо носа їхнього усе пролетіло. Кажуть, що віднині вони нам нічим не зобов’язані і на допомогу їхню ми не можемо розраховувати.

Вислухала я їх, головою покивала, а сама у думці ствердилась, що вірно зробила. Хай син що хоче мені каже, та й донька теж, але ми із чоловіком добре бачимо, кому ми потрібні були і є.

Ну скажіть, хіба ж ми не правильно зробили?

Раїса М.

10,10,2023

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page