fbpx

Така пропозиція від свекрухи прозвучала, що хоч стій, хоч падай. Але мене дивує інше – чоловік прийняв це і ще й озвучив не червоніючи! Отак розпоряджатися моєю квартирою?

Я розумію, що перед свекрухою я маю величезну ваду – маю дитину від першого шлюбу і не спішу з дітьми в цьому шлюбі.

Перший шлюб тривав п’ять років і видавався з початку теж вершиною мрій. Але з часом почуття охололи, а претензії розпалилися. Далі так тривати не могло, я розуміла, що не хочу виховувати сина в такій атмосфері і запропонувала розійтися аби зберегти якусь подобу людських взаємин. Наче ніхто нікому не винен, але перед дитиною маємо бути люблячими батьками.

Поки це нам вдавалося і кожен почав будувати нові відносини.

Минуло три роки і я зустріла Влада, холостяк і мені подобався.

Ми одружилися і жили в мене, бо батьки мої якраз виїхали за кордон, а квартиру залишили під моїм наглядом.

Звичайно, свекруха одразу почала мене питати, коли ж у неї з’явиться онук чи онучка, бо мені треба поспішати, адже вже тридцять п’ять років.

Ми з Владом поговорили на цю тему і вирішили, що дитина має з’явитися в новій квартирі, щоб у кожного своя кімната, щоб новий ремонт і близько до школи. Зі свого боку я планувала продати квартиру, а решті мав докласти Влад.

Тоді у нас і мала з’явитися спільна дитина. Але свекруха такі позицію не розуміла і де б ми не зустрічалися, починала тему щодо дітей.

– Як ти зручно прилаштувалася! Син мій твою дитину годує, одягає, а ти й чекаєш, коли вже й не зможеш дітей мати! І отак собі легенько проживеш! А я онуків хочу!

І це за кожної нагоди така розмова, тому я звела до мінімуму спілкування з родиною Влада аби не чути в свою адресу таких слів.

Я на свою ж дитину сама заробляю і на себе також, Влад живе в моїй квартирі і єдине на що дає кошти, то на харчування. І за це я маю йому вже дитину на світ привести? Та заробить на квартиру і тоді вже хай думає про потомство.

Я не хочу знову на кожній дрібниці економити, рахувати копійки, бо чоловік раптом зрозуміє, що дитина потребує не лише часу, а й грошей.

Я вже в тому віці, щоб про таке думати!

Наближався день народження Влада і я запропонувала відсвяткувати в ресторані, бо не хотіла аби свекруха приходила до мого дому і там мені нила про те, що я маю зробити для її сина.

Так ми з Вадимом порадилися і вирішили.

Але тут він пішов до матері та розповів про наші плани.

– Синку, а хто буде ресторан оплачувати, – питає його мати.

– Я буду, – каже він.

– А чого це ти? Що Люда не може приготувати для п’ятьох людей гостину аби ми повеселилися, ніж ти маєш купу грошей заплатити за ресторан? То тобі в таку копійку влетить, що й подарунками не покриєш!

Отак вона йому й нарадила аби він мене переконав, щоб влаштувати гостину вдома.

Переказав мені всі ці діалоги і сказав, що мама права – вдома буде дешевше і можна ще потім тиждень їсти те, що залишилося, не те, що в ресторані.

– З ресторану теж можна забрати, але справа не в тому, правда ж? просто я маю стояти два дні на кухні, щоб все готувати, мати твоя буде їсти і розказувати, яке все несмачне. А так загалом свято буде дуже веселим.

– Ти просто не хочеш мою маму бачити в себе вдома, – каже на то він.

– Так, не хочу, бо вона мені таке говорить, що мені не приємно слухати. А я вже в тому віці, що не хочу приймати в себе вдома людей. які мені неприємні.

– То моя мама!

– І що?

– Значить, ти й мене отак з життя викреслиш якщо щось буде не по-твоєму?

І ось так я тепер перед вибором – стояти на своєму з рестораном і дитиною чи піддатися і пустити все самоплином. Що ж обрати?

Історія заснована на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page