fbpx
Історії з життя
Тато для Славіка

У Славіка життя дуже цікаве почалася. Сьогодні, прямо з ранку, тому що до них прийшов жити дядько Петя. Це так маминого нового чоловіка звуть.

Він прийшов вранці, коли ще не дуже ясно було, а на вікнах, з ночі, кучерявилися перші морозні візерунки. Славік навіть злякався спросоння, коли в передпокої зацвірінькав дзвінок, а він спав ще у себе в кімнаті.

– Мам, хто це там прийшов до нас?! – закричав прямо з ліжка Славік.

– Це я, Славіку. ЗдорОв, – сказав, зайшовши до нього в кімнату через деякий час, дядько Петя. Пахло від нього прямо як від справжнього Діда Мороза: холодом і, чомусь, мандаринами. Потім Славік побачив, що мандарини висіли в пакеті прямо на ручці дверей в кухню.

Сказав і присів на край Славікового ліжка. І руку йому потиснув, як дорослому. Стиснув своєю великою шорсткою рукою, а потім продовжив:

– Ось, старий, значить, як виходить. Будемо тепер жити разом. Я тобі ніби батьком став. Тому що твоя мама – моя тепер дружина, ну, а ти, виходить, тепер син мені. Ти як? Не проти?..

Славік засоромився, опустив очі і сказав своїй ковдрі:

– Не дуже…

А мама, мама як метушитися почала! Забігала вся. Одночасно переодягалася і знімала бігуді, прямо з-під косинки, якою завиту голову покрила на ніч. Сунула якісь речі собі під подушку і в шафу.

Це Славік побачив вже потім, коли босий прийшов до мами в кімнату слідом за дядьком Петром. А мама ще при цьому і розмовляла. Тобто, ні не розмовляла, а цвірінькала, як їх дзвінок у передпокої:

– Петю, ну, що ти надумав? Домовилися ж, що ти ввечері прийдеш. І ми тебе чекати будемо. Я б приготувалася, стіл накрила. Посиділи б втрьох. Відзначили б.

А дядько Петя бубонів у відповідь:

– Ти, Том, це, не метушися. Нормально. А чайку б я зараз випив. Ч чекати до вечора, як ти сказала?

І мама дрібно-дрібно так захихотіла:

– Ой, сміхота! Яке там – до вечора. Зараз вас сніданком нагодую. А потім ще обідати будемо. Я – миттю.

Посидьте тут, поспілкуйтеся. А я – на кухню.

І юркнула, залишивши запах парфумів, якими все ж встигла на себе бризнути.

Славік в свої шість років був уже чоловіком серйозним, а тому сів за круглий стіл в маминій кімнаті, поклав на нього лікті і почав серйозну чоловічу розмову:

– Ти, дядьку Петре, як мене звати будеш?

– Як? Славік, звичайно. Чи ти хотів би на ім’я по батькові? – посміхається дядько Петя у відповідь.

– Ні, на ім’я по батькові не треба. Я думав, може, там, синку. Але ні. Не люблю я цього.

І зовсім вже тихо додав:

– Ну, тобто, не відразу ж. З першого дня… Можна – з другого або навіть краще з третього…

Дивиться великими такими очима знизу вгору і намагається зловити Петін погляд.

– А ти як мене звати будеш? – знову посміхається дядько Петя, дивлячись на Славіка.

Славік думає. Одну лише хвилину. А потім бубонить:

– Як мама скаже, так і буду.

– Ну, а сам би ти як хотів?

– Я не знаю. Я ще маленький, і сам деякі питання вирішувати не можу.

Дядя Петя на мить замислюється, а потім, в роздумах, вимовляє:

– Теж вірно. Тут все гарненько обміркувати потрібно.

Славік розуміє, що після такого серйозного початку необхідно солідне продовження розмови. Він надуває щоки. З шумом видихає повітря і говорить:

– Ти, дядьку Петре, маму мою люби. Вона, знаєш, як сильно хоче, щоб її любили ?!

– Прямо сильно? А ти звідки знаєш?..

– А вона мене весь час цілує. Прям як дівчисько. Добре мені тепер буде: мама, напевно, тепер з тобою цілуватися стане.

І тут же Славік знаходить нову тему для розмови:

– А ти казки знаєш?

– Казки? Це – Колобок, там, Сірий Вовк? Про це, так? Забув уже все. Не до казок мені останнім часом було, Славіку…

Потім дядько Петя трохи позаду підходить до хлопчика, опускає долоню йому на нечесану голівку і додає:

– …Синку… Але – придумаємо щось. Я казки маю на увазі. А чому ти спитав?

– А я тоді ввечері, коли вже спати лягати, до вас в кімнату буду прибігати, щоб полежати всім разом. А ти нам з мамою будеш казки розповідати. Страшні. І про королев. А я коли почну вже засинати, не мама, а ти мене в ліжко відносити будеш. Добре я придумав?

Чоловік посміхається. І вже серйозно говорить:

– Невже таке щастя буває? ..

– Щастя? Ти також так думаєш? Для мене це краще навіть, ніж день народження.

– І для мене теж, – вторить хлопчикові чоловік, а сам дивиться кудись далеко-далеко, за голову дитини, за стіни кімнати, туди, де завжди синє небо і яскраве сонце, туди, де щастя їх спільне живе.
А Славік уже підказує Петі, з чого почати:

А зараз,… тату…, давай підемо на кухню і мамі будемо бутерброди маслом намазувати. Нехай вона думає: «Ось як мені пощастило з… сином і чоловіком… Ні, хай краще спочатку про тебе думає -… з чоловіком і сином…, адже ти ж головніший, ніж я тепер для неї…

Автор: Олег Букач.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

facebook