Мені аж п’ять років. У мене за щокою карамелька.
І сам я схожий на карамельку, тому що просто випромінюю солодке щастя, бо в місті весна. За праву руку мене тримає тато, за ліву – мама, і ми йдемо у кіно. А дивитися ми будемо «Співоче і дзвеняче деревце» – чарівну казку про добро.
Відчуття щастя від цього очікування переповнює мене настільки , що коли тато вже біля самого кінотеатру вхопив мене під пахвами, щоб перенести через калюжу, я від захвату почав дуже швидко бовтати ногами в повітрі.
І забризкав краплями весняного бруду нові світло-сірі татові штани, які перед самим виходом з дому мама з усією ретельністю випрасувала за допомогою мокрої марлі.
Тато ставить мене додолу і розгублено дивиться на штани. Я також дивлюся на них і полотнію: не можна ж у таких брудних штанах дивитися казку. А потім вони з мамою дивляться одне на одного і починають сміятися.
І я розумію, що нічого страшного не трапилося, а у мене в роті ще є карамелька зі смаком щастя. Я сміюся також, знову беру їх за руки і ми заходимо до кінотеатру.
І одразу – йдемо до зали, бо квитки куплені заздалегідь, ще вчора тато зайшов після роботи та придбав їх.
Тато шукає наші місця, і я, коли вони вже сидять, тікаю вперед. Там, сидячи на підлозі перед першим рядом, ми, дітлахи, особливо щасливі поруч із собі подібними.
А на екрані гігантський пагорб раптом розгинається перед героєм і перетворюється на стареньку — Рідну Матінку-Землю. Ох, як красиво і страшно!
Протягом усього фільму кожен з нас кілька разів пробігає в темряві, щоб відвідати батьків. Я теж так роблю: стаю перед мамою, ляскаю її долоньками по колінах і шепочу (вже знаю, що в кіно голосно розмовляти не можна): «Мамо! Ма-а-ам!»
І раптом чую голос чужої жінки: «Я не мама».
І мені стає так страшно, що тут, у темряві, на екрані у мене за спиною лиходії в цей час хочуть знищити головного героя, а моїх мами й тата немає поряд.
Аж тут з наступного ряду чую схвильований голос моєї матері: «Це мій син, віддайте!».
І тоді чийсь інший тато бере мене під пахви і через свою голову передає в руки моєму батькові. Я одразу відчуваю дотик рідних рук, адже син завжди впізнає свого батька.
За кілька років моя права рука була вже вільна, бо тата не стало. Його не було ніде: ні поряд зі мною і мамою, ні деінде. «Тато пішов назавжди?» — запитав я у мами. Вона тільки хитнула головою і притиснула мене до себе.
І я тримався за неї лівою рукою. А потім вона почала триматися за мене. Це коли я одружився і у мами з’явилися онуки, на яких вона дивилася і шепотіла: «Які вони схожі на твого тата».
Вже майже рік, як я не тримаю свою маму за руку, бо вона пішла від нас. Назавжди. Тепер я нічого не запитую, бо і сам знаю, що завжди настає момент, коли хтось іде від нас не за власним бажанням. А поки що я теж ходжу зі своїми онуками в кіно. І молодший у темряві плескає мене долоньками по колінах і шепоче:
— Діду-у-а, дідусю-ю-ю, страшно тобі?
– Не дуже, бо ти ж зі мною, – відповідаю йому я.
Він тихенько сміється у темряві і шепоче:
– Та-а-ак, я з тобою. І нікому тебе не віддам.
І кладе мені на коліна свою голівоньку. А мені й справді не страшно, бо вони в мене є і я в них теж!
Популярні статті
- Кредит під 500%: українці масово потрапляють на гачок до Манівео
- “Секретний” рецепт найсмачнішого в світі САЛА. За вуха не відтягнеш!
- «Марічко, я тебе дуже прошу, нікому не кажи, що ти тут бачила». Марічка слухала цю сумну розповідь, та не могла зрозуміти, чому її подруга обманювала увесь цей час. Хіба вони не люди, не зрозуміли б? Може, чимось би допомогли
- У Великій Британії мають намір заборонити вологі серветки
- 2 наречені на 1 весіллі: дівчина прийшла на весілля свого коханця у весільному платті