fbpx
Історії з життя
«Тато пішов назавжди?» — запитав я у мами. Вона тільки хитнула головою і притиснула мене до себе

Мені аж п’ять років. У мене за щокою карамелька.

І сам я схожий на карамельку, тому що просто випромінюю солодке щастя, бо в місті весна. За праву руку мене тримає тато, за ліву – мама, і ми йдемо у кіно. А дивитися ми будемо «Співоче і дзвеняче деревце» – чарівну казку про добро. Відчуття щастя від цього очікування переповнює мене настільки , що коли тато вже біля самого кінотеатру вхопив мене під пахвами, щоб перенести через калюжу, я від захвату почав дуже швидко бовтати ногами в повітрі. І забризкав краплями весняного бруду нові світло-сірі татові штани, які перед самим виходом з дому мама з усією ретельністю випрасувала за допомогою мокрої марлі.

Тато ставить мене додолу і розгублено дивиться на штани. Я також дивлюся на них і полотнію: не можна ж у таких брудних штанах дивитися казку. А потім вони з мамою дивляться одне на одного і починають сміятися.

І я розумію, що нічого страшного не трапилося, а у мене в роті ще є карамелька зі смаком щастя. Я сміюся також, знову беру їх за руки і ми заходимо до кінотеатру. І одразу – йдемо до зали, бо квитки куплені заздалегідь, ще вчора тато зайшов після роботи та придбав їх.

Тато шукає наші місця, і я, коли вони вже сидять, тікаю вперед. Там, сидячи на підлозі перед першим рядом, ми, дітлахи, особливо щасливі поруч із собі подібними.

А на екрані гігантський пагорб раптом розгинається перед героєм і перетворюється на стареньку — Рідну Матінку-Землю. Ех, як же красиво і страшно!

Протягом усього фільму кожен з нас кілька разів пробігає в темряві, щоб відвідати батьків. Я теж так роблю: стаю перед мамою, ляскаю її долоньками по колінах і шепочу (вже знаю, що в кіно голосно розмовляти не можна): «Мамо! Ма-а-ам!»

І раптом чую голос чужої жінки: «Я не мама».

І мені стає так страшно, що тут, у темряві, на екрані у мене за спиною лиходії в цей час хочуть знищити головного героя, а моїх мами й тата немає поряд.

Аж тут з наступного ряду чую схвильований голос моєї матері: «Це мій син, віддайте!».

І тоді чийсь інший тато бере мене під пахви і через свою голову передає в руки моєму батькові. Я одразу відчуваю дотик рідних рук, адже син завжди впізнає свого батька.

За кілька років моя права рука була вже вільна, бо тата не стало. Його не було ніде: ні поряд зі мною і мамою, ні деінде. «Тато пішов назавжди?» — запитав я у мами. Вона тільки хитнула головою і притиснула мене до себе.

І я тримався за неї лівою рукою. А потім вона почала триматися за мене. Це коли я одружився і у мами з’явилися онуки, на яких вона дивилася і шепотіла: «Які вони схожі на твого тата».

Вже майже рік, як я не тримаю свою маму за руку, бо вона пішла від нас. Назавжди. Тепер я нічого не запитую, бо і сам знаю, що завжди настає момент, коли хтось іде від нас не за власним бажанням. А поки що я теж ходжу зі своїми онуками в кіно. І молодший у темряві плескає мене долоньками по колінах і шепоче:

— Діду-у-а, дідусю-ю-ю, страшно тобі?

– Не дуже, бо ти ж зі мною, – відповідаю йому я.

Він тихенько сміється у темряві і шепоче:

– Та-а-ак, я з тобою. І нікому тебе не віддам.

І кладе мені на коліна свою голівоньку. А мені й справді не страшно, бо вони в мене є і я в них теж…

Автор: Oleh Bukach.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page