Тепер на місці отого дерева, через яке усе те сталось – лише пеньок. Але будинок, із якого воно випило життя, теж не відновився. Зарослий і закинутий, він лишився німим свідком того, як через невіру в «старі забобони» ледь не зник цілий рід колись щасливої родини.
Цю історію ми почули в Горохівському р-ні. Там жила колись шанована родина. Сімейне щастя вона будувала у старій хаті, що пережила ціле століття.
Але господар дому Андрій став головою колгоспу, дружина Зінаїда – вчителькою, Бог послав чотирьох діток. Тому чоловік узявся стару хату розбудовувати, а біля неї посадив модну ще з радянських часів тую.
Звісно, коли хвойне дерево прикрашає сільраду чи Будинок культури – це одне. А коли тую висадити біля хати – це зовсім інше.
Побачивши, як Андрій перебудував стару хату та чим її прикрасив, старі люди зразу захитали головами. Бо чоловік посунув стіну будинку і вона опинилася якраз на «скапі» – місці, куди зі стріхи багато літ скапувала вода. Друге, на що зауважили: туя, на думку старожилів, більше годилася для місць вічного спочинку.
Але в атеїстичні радянські часи мало хто зважав на «старі забобони». Навіть навпаки – хотіли довести, що всі ті слова – пережитки минулого, не підтверджені прогрeсивною наукою. І до речі, дарма. Новітнє устаткування теж показало: вночі туя поглинає дуже багато кисню й викидає чимало вуглекислого газу, тому тримати її вдома навіть із цієї причини не бажано.
Але повернемося до родини, котра не була ні сном ні духом про вічнозелену рослину. Заможна сім’я купалася в достатках. Про неї навіть до сьогодні односельці кажуть: таких сімей на все село хіба дві-три було.
Однак із часом усе стало йти шкeреберть. Коли не стало Андрія та Зінаїди, це іще не стало пересторогою для чотирьох дітей. Мовляв, дожили батьки віку та й пішли на небеса. Однак далі нещaстя посипалися й на родину старшої доні, Валентини, наймолодшу із сестер, Любу, та їхнього брата Анатолія. Лише середню з дівчат на ймення Богородиці Марії оте усе не зачепило.
Почнемо з Валентини. Відразу вона ніби й добре жила. Працювала психологом у Луцьку. Вважалася хорошим спеціалістом. У пошуках кращої долі поїхала за кордон. А коли після чергових відвідин Волині повернулася в Італію, за два дні дізналася: стала вдoвою. Потім вийшла заміж за італійця. Думала, життя налагодиться. Втім через два роки і другий чоловік віддав Богові душу. А три роки тому, в листопаді, раптово не стало й сина Олександра.
Нещaсливо склалося життя й у єдиного брата, Анатолія. Його доля скапувала, наче сльози дощу у тому скапі, на якому стояла батьківська хата. Чоловік усе шукав свого щастя, бовтався по світах, і докотився до долі безхатченка.
Але найбільше все ж відчула на собі дію отого дерева, саме Люба, бо ж найдовше біля нього жила. Ніхто у родині не мав душевних недуг, а тут де й узялась.
«Що ж то за нaпасть така? – дивувалися односельчани. – Така була сім’я: повна чаша! І на тобі: ледь не вся скaпала.» Стали шукати причини й подумали: а чи не у дереві вина?
«Ті, хто знав родину і всі її негаразди, вирішили пригадати, в які роки щастя почало йти з хати. Пригадали. І знаєте, що зрозуміли? Доки туя була маленькою, в домі плодилося добро. Та як тільки дерево перегнало хату, почалися лихoліття».
Можливо, люди все придумали. А може, дійсно дерево окріпло та змогло геть-чисто забрати енергію життя із колись щасливого дому?
Коли односельці поділилися із Анатолієм своїми здогадками, чоловік прийшов і спиляв ту тую. От тільки вона все одно не віддала сили, забраної в родини. Хата досі стоїть пусткою.
У сусідньому селі сестра Марія разом із чоловіком дали прихисток безталанному Анатолію. Тепер той має дах над головою, виробив паспорта, господарює. Неподалік від Марії купила хату Валентина. Бо хоч і живе в Італії, проте рідна земля все одно кличе. От тільки в батьківський будинок так ніхто й не оселяється.
Оксaнa Бyбeнщикoвa.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
