У Ліди в іншому місті народився онук, тому вона поспішала на потяг. Їй дістався останній квиток, на верхній полиці. «Нічого, – думала Ліда. — Їхати п’ять годин. Залізу нагору і висплюся».
Зайшла в купе і зрозуміла, що виспатись не вдасться, там уже розкладала речі сім’я з двома дітьми, одна дитинка зовсім немовля, а старша дівчинка 11-12 років.
— Доброго дня. Допоможіть покласти мою сумку на багажну полицю, – звернулася Ліда до чоловіка.
Речі були розкладені, попутники познайомились. Старша дівчинка запитала:
— А де я спатиму?
— На нижній полиці, — відповів батько.
– Я хочу на верхній.
— Ну гаразд, я ляжу на нижню.
— Ні, я хочу, щоб і ти спав на верхній, — наполягала дівчинка.
— Але наша лише одна верхня полиця.
Ліда поспішила сказати:
— Я можу поступитися вам верхньою полицею. Навіть буду рада помінятися місцями.
— Будьте люб’язні, — уїдливо скорчила гримасу дівчинка.
Ліда зробила вигляд, що нічого не помітила: «Яке мені діло до проблем виховання чужих дітей». Батько подякував жінці і вибачився за поведінку доньки.
Потяг вирушив. Дівчинка залізла нагору, відмовилася вечеряти.
Попили чаю, побалакали трохи і всі лягли спати. Ліда вже задрімала, коли захнюпало немовля. Вона розплющила очі, мами поряд не було. Довелося підвестися, взяти дитину на руки і заколисати, щоб немовля не розбудило весь вагон. За кілька хвилин прийшла мати:
— Прокинувся? Вибачте, розбудив Вас? Сподівалася, що встигну збігати до вбиральні, – усміхнулася жінка. — Спасибі вам, що поступилися полицею. Ви не засуджуйте її, вона хороша дівчинка — дочка мого чоловіка від першого шлюбу. Її матері не стало, от ми й їздили за нею. Не здавати ж її в дитбудинок при рідному батькові.
— Ох, непросто ж вам доведеться. Терпіння вам.
— Нічого, впораємось, — мати поклала спляче немовля і лягла сама.
Ліді не спалося, наринули спогади.
Вона не знала свою матір, її не стало, коли Ліді не було й року. До дванадцяти Лідиних років батько так і не одружився. А потім з’явилася мачуха зі своєю плаксивою п’ятирічною дочкою. Ліді відразу оголосили, що тепер ця нюня її сестра, і Ліда має про неї дбати.
— Вона мені не сестра, — голосила тоді Ліда і залишала дитину одну в незнайомому місці. Закривала одну у квартирі. Ліда пам’ятає, як верещала мати цієї дівчинки, звертаючись до батька: «Покарай цю вереду!»
Батько вкотре вмовляв Ліду полюбити мачуху та її дочку. Найгірше було, коли батько їхав у відрядження. Тоді Ліда шукала собі нічліг у подружок та сусідів. Мачуха, схоже, була рада, що Ліда не ночує вдома, тож не розповідала батькові про це.
У один із таких вечорів у сусідів Ліда почула розмову про те, як якийсь чоловік прогнав дружину за невірність. І в Ліди дозрів план.
У день, коли батько мав приїхати з відрядження, Ліда поцупила у сусідів чоловічі шкарпетки та парфуми. Набризкала парфумами подушку тата, а шкарпетки кинула біля ліжка.
Увечері повечеряли і пішли спати. Ліда лежала, чекаючи сварки: «Цікаво, як вона виплутуватиметься, виправдовуватиметься?»
Але такого повороту не чекала навіть Ліда.
Батько, мабуть, знайшов шкарпетку, спитав:
— Що це?
— Любий, я зараз все поясню, — защебетала мачуха. — Сам винен, часто їздиш у відрядження.
Далі Ліда вже не слухала. Вранці мачуха збирала речі.
Тепер, проживши півжиття, Ліда шкодувала про свій вчинок. Батько більше не одружився. Навіть коли донька вийшла заміж, він так і жив один. Може, якби вона тоді цього не зробила, батько з мачухою і далі жили б разом.
Фото ілюстративне.
