fbpx

Тетяна сипала словами, мов дрібним горохом. Швидко швидко, дала мені до рук торбу, Сказала дітям, аби йшли у кімнату гратись, а сама уже й сходами донизу бігти зібралась. Довелось, голосно так гарикнути

З м’яких обіймів спокійного сну мене буквально вирвав дзвінок у двері. Дзвонили настирливо кілька разів, і явно відступати не збирались. Я натягла ковдру на саму голову, думаю, хоч так сховатися від того дзвінка і все ж додивитися свій сон ,але хіба дадуть?

Мусила з заплющеними очима брести до дверей. Ну от кого там з самого ранку принесло? Коли поглянула у вічко була дуже здивована, адже там стояла моя донька. Швидко відчиняю, а вона не сама, поруч із нею двоє моїх малих онуків стоять. Такі ж як і я сонні совенята.

— Мамо, мамо, давай швидше. Ось Артемко Сергійко, ось їхні речі. Якщо щось знадобиться телефонуй.

Тетяна розвернулася і вже хотіла бігти до ліфта.

— Стривай, стривай! – не зрозуміла я. – Артемко, Сергійко, а ти куди пішла?

Читайте також: Я не вийшла попрощатись із сусідкою коли її діти забирали до себе в місто – сил не вистачило. Мені так гірко було на душі, так прикро. Ні, не від того, що Семенівна їде, тут навпаки раділа щиро, мені жаль був на своїх дітей, адже вони, навіть не пропонували мені переїхати. Але минуло пів року і я зрозуміла, що мої діти таки найкращі

— Як куди, мамо? У нас квитки потяг через три години повинні ще встигнути доїхати, – швидила мене донька.

— Який потяг, – нічого не могла второпати я.

— Ми в Карпати їдемо з друзями, – сказала вона і вже натисла на кнопку викликаючи ліфт.

— Стоп, а тепер повернись назад, – скомандувала я крижаним голосом.

Донька побіліла:

— Ну, що таке, мамо! Ми поспішаємо.

— А діти одужали? – запитую у неї.

А Тетяна давай мені горохом сипати, що їм сьогодні краще значно, і все, що треба, вона мені склала і кожну пляшечку підписала, кому о котрій і скільки. Бачу що вже й на сходи хоче йти. Явно наміру залишатись вона не має і точно певна в тому, що я погоджусь, але не того дня, не о шостій ранку.

Тоді я зробила те чого сама від себе ніколи б не могла очікувати.

—  Так хлопці берете одне одного за руку і біжете за мамою. Вибачте, у мене залишитись не зможете.

Тетяна коли почула давай тараторити мені і про квитки і про те, що їхати пора і що все заздалегіть розплановано і оплачено. Однак, я виставила ту торбу що вона принесла і зачинила двері.

Онуків я обожнюю, але справа в тому, що ще вчора донька моя телефонувала вся захлипана – малі занедужал. М Мусила викликати сімейного, адже все було досить серйозно. І ось не минуло і двох днів як вона мені цих самих дітей привозить і каже, що хоче залишити?

Так, онуків я дуже люблю, тут ніхто не може навіть сумніватися в цьому. Проте, одне діло любити дітей коли вони просто собі граються а зовсім інша ця ситуація.

Донька мене набрала, ледь не плаче каже, що з онуками все прекрасно і вони здорові.

— Якщо здорові, то бери їх з собою. – кажу – В чому питання? Адже ви з самого початку з собою їх мали узяти. Чи я погоджувалася з ними залишатися? А сваха? Чи з нею такий номер не пройде? Тільки маму шкодувати не треба, так?

Вже третій тиждень донька зі мною не розмовляє і на дзвінки мої не відповідає.

Я розумію що вона дуже і дуже образилася, от тільки я не розумію чому вона повинна на мене ображатися? Хіба я на неї за те, що вона собі надумала тоді.

От скажіть, у цій ситуації, хіба ви не вчинили так само? Мою реакцію важко зрозуміти?

26,09,2023

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page