Я не вийшла попрощатись із сусідкою коли її діти забирали до себе в місто – сил не вистачило. Мені так гірко було на душі, так прикро. Ні, не від того, що Семенівна їде, тут навпаки раділа щиро, мені жаль був на своїх дітей, адже вони, навіть не пропонували мені переїхати. Але минуло пів року і я зрозуміла, що мої діти таки найкращі.
Малася я все життя із цими сусідами, ворогу не побажаєш. Оселились ми поруч ще коли від заводу оці хати молодим спеціалістам роздавали. У нас діти, у Тетяні і Ілька теж двоє. Вік однаковий, то ми собі й здружились.
Вони ніби як спочатку і нормально жили, скажу я вам. Принаймні, так мені здавалось. А потім оці дев’яності і Ілька не стало. Не знаю, що там із Тетяною сталось після того, як вона чоловіка втратила, але пустилась жінка берега.
Посипались діти одне за одним, усього дев’ятеро у неї. Ото в мене за столом і їли і пили, бо матері частіше не було, ніж була присутня. Де вона віялась, на що жила? Прийде, погляне на своїх малих, махне рукою і знову у світ пішла.
Коли вже приїхала служба відповідна і дім сусідки спорожнів, я не знала, чи радіти, чи плакати. З одного боку за малими там наглянуть, а з іншого ж любила їх, як своїх. Але на зміну пустці і тиші прийшли постійні концерти із феєрверками.
Що вам сказати, чого я тільки не бачила. Мусила паркан будувати на 2.5 метри, адже друзяки сусідки часто у мене на подвір’ї спали солодким сном. Але якщо парканом ти врятуєш від непроханих гостей двір, то чим порятувати вуха? До самісінького ранку пісні і танці, а потім “розбір польотів”. Ой, чого тільки не пережили?
Але минуло. Стала сусідка старшою, здоров’я почало підводити, то такі “каруселі” все рідшими були. Згадала Семенівна, що у неї ж десь є діти. Почала ходити по людям на роботи, у клуб влаштувалась на пів ставки прибиральницею, хотіла аби малих повернули. Але де там? Ото лиш на канікули і приїздили вони і то не всі.
Але от що дивно: діти маму свою обожнювали просто, на руках носили, до рота заглядали. Я своїх сама виховувала, помічники вони у мене прекрасні, але от такого ставлення, запопадливості і обожнювання ніколи не мала.
Коли старші хлопці Семенівни пішли вже вчитись і працювати, то я побачила, що й матеріальне становище її виправилось. Одягатись вона стала гарно, зачіска там і незмінний макіяж королеви ночі. В магазин вона заходила, скуплялась не на три гривні. Виходила з двома торбами повними, це все село бачило. Виріс у неї і паркан новий і дах, що покосися вирівняли.
А мої вчились, рідко приїздили. Звісно, теж не байдикували, але й останньою копійкою ділитись не спішили. Якось все у нас було рівно і гладко. Я дивилась на Семенівну і заздрила. Ну чому так? Де справедливість?
А це, забрали її рік тому. Ніби й не стара, усього 68, але вже геть немічна стала. Все ж життя колишнє і звички оті на старості про себе нагадали.
А мені прикро було, ой, як прикро! Мої ж діти і не пропонують мені. Так, я сама ще ради собі даю, хоч спина і підводить, але ніхто ж із них і не скаже: “Мамо ви вже старенька, переїздіть до мене”.
Минув рік і повернулась Семенівна у свою хату. Уже й не ходить, привезли, найняли жіночку, яка доглядає, катає селом на візочку:
— Та чого ж ти їхала у такому стані? – Питаю у неї зі щирим подивом, – Ні, ну нема здоров’я, як можна самій у хаті сидіти і чекати коли прийде хтось.
А вона на мене так поглянула і каже:
— Вік ти Галю прожила а основного не зрозуміла: нема кращого ніж рідний дім. Так, там мені добре було, їздила я цей час від одних до інших, але скрізь була гостею, розумієш? Це у дрібницях відчувається, коли ти не можеш за звичкою чаю вночі випити, бо не спиться, чи тричі на день у душ сходити, бо старість своє бере. Щомісяця нова квартира, нове ліжко, нові звички, нові обличчя. Та ну його… які ж у тебе діти мудрі, що розуміють це і не кличуть тебе до себе.
Поки ми балакали, на моє подвір’я машина із дровами заїхала – син замовив. Хлопці місцеві, одразу у вісім рук і складати у хлів почали. Донька зателефонувала, попросила знову на почту сходити там вона мені все потрібне із аптеки в посилці передала. Доки туди-сюди уже й вечір.
Сіла я до столу, узяла свою чашку улюблену надтріснуту, випила, як люблю – гарячого молока козиного із медом і корицею. Ввімкнула радіо і заходилась вишивати.
Ні, все ж мої діти найкращі. Не треба мені ні даху нового, ні квартир їхніх, ні міста суєтного. Досить того, що вони про мене піклуються, навіть тим, що до себе не кличуть. Напевне, вони все ж мудріші від мами своєї. Доки очі бачать, ноги носять, а руки слухають, вдома – найкраще.
Ну хіба ж ні?
25,08,2023
Головна картинка ілюстративна.
