День починався тихо. Андрій сидів біля старої хати, вдихаючи холодне повітря. Село жило своїм життям: хтось поспішав на базар, хтось лагодив огорожу, а бабусі, як завжди, перекочувалися по вулиці, мов клубочки ниток, несучи останні новини. Але сьогодні ця тиша здалася йому занадто крихкою, мов перед бурею.
Все змінилося в одну мить, коли на дорозі з’явилася жінка. Її кроки були впевненими, хоча сама вона виглядала змарнілою. У руках – валіза, з плеча звисав плащ, а на обличчі – зухвала посмішка. Марина повернулася.
Вісім років минуло відтоді, як вона покинула Андрія. Вісім довгих років, які він провів у тиші й самотності, бо не міг ні забути, ні зрозуміти її вчинок. Вона зникла несподівано, сказавши, що їй “треба нове життя”, а потім чутки, мов їдкий дим, проникли у кожен куток села. “Вагітна від іншого!” – перешіптувалися жінки. Андрій чув це, але ніколи не наважувався запитати напряму. Його безхарактерність була відома всім: він мовчав, коли хотілося кричати, і терпів, коли треба було діяти.
Марина підійшла до воріт і без запрошення відкрила їх. Її погляд ковзнув по старому подвір’ю, де колись росли квіти, посаджені її руками, але тепер усе заросло бур’яном. Хлопчик смикнув її за руку:
— Мамо, це тут ми житимемо?
Вона кивнула, і посмішка промайнула на її обличчі, мов блискавка.
— Андрію, ти вдома?
Його рука раптом затримтіла. Він повернув голову, і їхні погляди зустрілися. Він мовчав. Що можна сказати жінці, яка зруйнувала твоє життя і тепер повертається так, ніби нічого не сталося?
— Здрастуй, — холодно сказала вона, ніби це був звичайний день.
Андрій кивнув, але його погляд упав на хлопчика. Той стояв, затиснувши мамину руку, і дивився на нього великими, ясними очима. Андрій відчув, як в середині щось стислося.
— Це хто? – нарешті запитав він, голосом, якого майже не впізнав.
Марина скинула плащ, відкинула валізу і спокійно відповіла:
— Це мій син. Його звати Артем.
— Мій син? — глухо перепитав Андрій.
Марина засміялася.
— Ні, звісно. Він… від іншого. Але той інший не захотів узяти на себе відповідальність. І ось тепер я тут.
Андрій мовчав. Що він міг сказати? Усе, що він хотів сказати, залишилось лиш в його голові.
Новина про повернення Марини ширилася селом зі швидкістю блискавки. Люди кидали свої справи і поспішали до воріт Андрієвої хати, щоб побачити, як розгортатиметься це дивне дійство.
— З дитиною повернулася! Та ще й від того іншого! — шипіла тітка Ганна.
— А Андрій мовчить, як завжди — додала сусідка Оля.
Село бурліло від обурення. Усі пам’ятали, як Марина покинула Андрія і втекла з тим міським, залишивши чоловіка самотньо сидіти у порожній хаті. Тепер же вона повернулася, ще й із дитиною, і навіть не вибачилася.
Марина зайшла до хати, наче була там учора. Хлопчик, трохи спантеличений увагою, ішов слідом. Андрій лишився стояти на подвір’ї. Його мовчання тепер було гучнішим за будь-які слова.
Коли він наважився зайти, вона вже сиділа за столом із чашкою чаю, який сама собі заварила. Артем грався машинкою на підлозі, ніби це був звичайний день.
— Що ти хочеш? — запитав Андрій, намагаючись приховати, як тремтить його голос.
— Я хочу повернутися. Хочу, щоб усе було, як раніше.
— Як раніше? – Андрій засміявся гірко і коротко. – Ти залишила мене, бо носила дитину від іншого. Ти думала, я цього не знаю?
Марина знизала плечима.
— Це було давно. А тепер… Ми всі помиляємося, Андрію.
— Помилки – це коли шкодуєш, — відповів він.
Вона змовчала. Але її мовчання не мало нічого спільного з розкаянням.
Село ж чекало розв’язки. Люди сподівалися, що Андрій виставить її за двері, але цього не сталося. Вона залишилася. Її син почав ходити до місцевої школи, а Марина влаштовувалася в Андрієвій хаті, ніби вона все ще належала їй.
— Як він це терпить? — обурювалася тітка Ганна.
— Бо він безхарактерний. Завжди таким був, — зітхали односельці.
Минуло кілька місяців, але між Андрієм і Мариною нічого не змінилося. Вона господарювала, наче нічого не сталося, а він мовчав і лише спостерігав за її спробами знову влаштуватися в його житті.
Одного дня, коли Артем грався у дворі, Андрій підійшов до нього.
— Як тобі тут, малий? — тихо запитав він.
— Нормально. Але чому ви завжди сумний, дядьку Андрію? — запитав хлопчик безтурботно.
Андрій не знайшов, що відповісти. Дитина не була винною. Але вона була живим нагадуванням про те, що вісім років тому зруйнувало його життя.
Згодом все ніби стало на свої місця, але Марина знову зібрала валізу, залишивши сина на Андрія. “Він більше твій, ніж мій”, — були її останні слова перед від’їздом.
І цього разу, коли її силует зник за обрієм, Андрій відчув полегшення. Він подивився на Артема, що грався у дворі, і зрозумів: можливо, це не його син, але тепер це його життя. І цього разу він більше не дозволить минулому повернутися.
