Мені 29 років, одружена, виховую сина. Працюю перекладачем в міжнародній компанії, чоловік айтішник і теж непогано заробляє. Загалом, все у мене добре, але так було не завжди.
У 15 років змушена була піти з дому, тому що батько добряче заглядав в чарчину і не давав спокійно жити ані мені, ані матері. Два роки тому його не стало. Прощатися приїхала тільки тому, щоб підтримати маму, яка його все-таки кохала, незважаючи ні на що.
Нещодавно телефонує мені тітка, сестра батька, і пропонує поставити йому пам’ятник. Мовляв, перед родичами незручно, тим більше гроші у мене є, можу собі дозволити. А я не хочу – що він для мене зробив, коли я від нього залежала і потребувала допомоги?
Пускав за вітром гроші, які мама відкладала мені на навчання, а коли побачив вперше з хлопчиком – обізвав так, що досі забути не можу, і прогнав з дому. Я тиждень тоді жила у подруги, і він ні разу не поцікавився, де я. Та багато всякого було, що й згадувати, а не те, що розповідати не хочеться.
Про матір я взагалі мовчу – бідолашна жінка з надскладним життям, але це її вибір. Весь свій вік його шкодувала, хоча могла прогнати, якби захотіла. А він ніколи не цінував і не дякував за те, що не опинився десь на сміттярці. А зараз йому ще й пам’ятник ставити?!
Можливо, я поводжусь не по-християнськи і людей треба прощати, але я поки не готова. Може, коли-небудь це і станеться, але я сама повинна до цього прийти. І мені немає діла до думку родичів – я від них ніяк не залежу, і нехай всі залишать мене в спокої!
Галя, 29 років.
Фото ілюстративне.
