Лікар-тpaвматолог з містечка Корець Богдан Швед понад 10 років працював в лікарні Лівії.
На роботу потрапив, коли колишній одногрупник розповів, що є можливість практикуватися в африканській з країн Африки чи Латинської Америки. Тоді у дві лівійські клініки відправилися 50 українських фахівців. Спеціалісту з Корця випало працювати у місті Гар’ян. Планував побути рік-другий, проте затримався аж на вісім пише Gazeta.ua.
“По місцевому радіо передали інформацію, що до них приїхали українські лікарі, тож проїжджі автомобілі, сигналячи, вітали нас, – ділиться першими враженнями Богдан Швед. – Українських лікарів тут дуже цінують і поважають.
При лікарні, де я працював, діяв медичний інститут, було найсучасніше обладнання. Апаратуру, яка лише тепер починає з’являтися в українських госпіталях, там використовували ще 15 років тому. Обладнання, що вже “віджило своє”, продають в інші країни. В Україну, до речі, воно також потрапляє.
А ще у Лівії існують фірми, які забезпечують хворих харчуванням та прибиранням лікарень. Нам чітко пояснили наш графік: якщо трудовий день у мене триває з восьмої ранку до шостої вечора, протягом цього часу я повинен зробити усю роботу. У медичній картці хворого лікар записує лише дату прибуття та вибуття з клініки, решту записів робить інший працівник”.
За словами чоловіка, перший час працювати з хворими було доволі важко, адже спілкуватися треба арабською, а вся лікарняна документація – англійською. Щоб якось орієнтуватися, почав записувати по кілька сотень слів щодня і вчити. Вже за чотири місяці заговорив арабською.
“На прийом до лікаря арабські жінки ходять виключно з чоловіками. Лікарня залишається чи не єдиним місцем, де панянки можуть потеревенити, адже на вулицю арабки майже не виходять. Заміжні жінки обвішані золотими прикрасами, наче новорічні ялинки. За місцевими звичаями, при одруженні наречений дарує нареченій 300 грамів золота, яке стає її власністю, і чоловік не має права забрати його навіть при розлученні. Одружитися тамтешній парубок також може лише тоді, коли він має свій будинок та автомобіль”.
“Незважаючи на те, що африканські країни вважаються країнами третього світу, рівень життя у Лівії доволі високий. Менш ніж за півроку я заробив на автомобіль. Заробітної плати вистачало, аби щороку приїхати у відпустку в Україну, запросити дружину до себе.
Лікар, наприклад, заробляє у цій країні 1500 доларів (за місцевими мірками це не мало). Ціни також надзвичайно низькі. Десять літрів бензину коштує на наші гроші лише шість гривень.
Спиpтного у країні немає взагалі, лише кілька років тому з’явилося безалкогольне пивo. Тож коли випала можливість поїхати до Лівії вдруге, питання, погоджуватися чи ні, навіть не виникало”.
Друга поїздка Богдана Шведа припала на революційний період. В країні тоді почалися вoєнні заворушення, чимало приїжджих покинули її територію.
“Як очевидець, можу сказати, що по телебаченню показували неправдиву інформацію про події, які розгорнулися у Лівії. Ситуація була не настільки кpитичною, як її описували. Пригадую, у перший день заворушень невідомі у камуфляжах увірвалися в опepaційну, проте нікого не зачепили. Після початку вiйни я ще рік пробув у цій країні. Чесно кажучи, охоче поїхав би до Лівії і втретє, проте рідні категорично проти”.
