fbpx
Історії з життя
Третя ночі, четверта…  Пальці від напруження побілілі стискаючи мобільний, але вона не відчувала. Повторювала молитву, яку повторює щодня, що хвили уже вісім років як: “Бережи його, Боже! Де б він не був, бережи. Нехай в полоні, нехай пораненим, але хай буде живий. Нехай повернеться до нас живим.”

Стискала телефон  до болю в руці, але його не відчувала. Раз-по-раз набирала знайомий номер, але байдужий голос геть чужої жінки відповідав холодно:

— Ваш абонент знаходиться …

— Я чула, вже чула це тисячу разів, – крикнула і сама злякалась свого голосу, – Знайди його, – непрохані сльози покотились горошинами відчаю по щоках, – Чуєш? – знову кричала до автовідповідача, – Знайди його. Де він? Де?

Тільки не плакати. Господи, скільки ж разів обіцяла не плакати. Так не можна, навіщо?

— Не розкисати, – скомандувала собі, – Зроби діло, тоді ревтимеш. Дзвони!

Третя ночі, четверта…  Пальці від напруження побілілі стискаючи мобільний, але вона не відчувала. Повторювала молитву, яку повторює щодня, що хвили уже вісім років як: “Бережи його, Боже! Де б він не був, бережи. Нехай в полоні, нехай пораненим, але хай буде живий. Нехай повернеться до нас живим.”

Він міг би бути зараз поруч із ними. Повинен був бути. Після поранення яке отримав у 2018 його комісували. Хоч не можна так, але вона про себе тоді зраділа. Нарешті її Олександр, буде тільки її. Вона й не встигла побути йому за дружину, не уявляє, як то жити не чекаючи чоловіка, не хвилюючись за нього щомиті.

Але Олександр не змирився. Він не вмів бути “інвалідом”, не вмів жити пливучи за течією. Трошки оклигавши, він став волонтером. Допомагав побратимам, збирав усе необхідне і віз не дивлячись на небезпеку. Лікарі категорично забороняли, хлопці відраджували, вона навіть розлучитись хотіла, але Олександр? На те він і був її коханим Олександром. Справжній, мужній, незламний.

Цього разу поїхав десь під Херсон. Не казав навіщо, чому і з ким. Просто зателефонував і попередив, що можливі перебої зі зв’язком, аби знала, що живий надсилатиме коли буде змога смайлики.

Учора ввечері мав би вже повертатись. Написав, що виїжджає і зателефонує коли буде уже в дорозі.

Четверта, п’ята… У тисячний раз набираючи номер коханого почула… гудки. Не стрималась. Чи то напруження так виходило, але разом із сміхом полегшення, сльози полились рікою.

— Маш, – почула хриплий, такий рідний голос, – Ну, ти чого? 200 пропущених. Тут зв’язок ні к чорту. Я в клініці. Усе добре.

Від того “усе добре”, аж дурно стало. Питання посипались горохом упереміш із докорами і радістю, що живий.

— Та не я в клініці. Вірніше я, але зі мною все гаразд. Ваську привіз з передової. Під обстрiл потрапив, думали не виживе. Ледь довіз. Довелось шукати в селі по дорозі ветеринара. Такий дядько класний, Хоч я його посеред ночі розбудив, а Ваську стабілізував і підказав де клініка найближча, аби врятували.

Маша вже нічого не розуміла:

— Ти на передовій був? Пораненого вивозив? Чому ти? Як він у твоїй машині?

— Хлопці попросили. Васько, то кіт їхній, кажуть – побратим. Бачила б ти його: рудий одновухий. Напевне колись був породистим і “хазяйським”, а зараз сам господар в окопах. Хлопці сказали, що без нього ніяк. Дуже просили врятувати. Я думав додому забрати після клініки, але хлопці сказали, що не віддадуть. Кажуть друзів не зраджують і якщо потрібно, самі перев’язувати будуть і ліки давати, але дуже вже просили свого товариша повернути до них живим.

У Маші слів забракло. Сльози застилали очі. Одні змітають міста ховаючи під завалами жінок і дітей, а інші стоять на смeрть рятуючи усе живе. Кіт. Господи, ризикувати життям щомиті і просити повернути кота. Товариша, хай хворого, але товариша. Нас не перемогти. Нас нікому ніколи не перемогти.

Автор Анна К.

28,07,2022

Головна картинка ілюстративна з вільних джерел.

You cannot copy content of this page