Тридцять років тому я вийшла заміж за Семена. Була я у нього третьою офіційною дружиною. Відмовляли мене від того шлюбу усі, але мені було сорок, кавалерів окрім нього я не мала.
Подумала собі, що хоч гляну, що то таке бути жінкою заміжньою, бо подруги уже й розлучились удруге, а я ще у дівках ходжу. І ось не стало мого Семена, а на подвір’ї з’явились незнайомці.
Казала мені моя бабуся, що доля знайде і у льосі, але уже ближче до сорока я їй вірити перестала. Гарна, вправна і з хорошої родини, а кавалерів усе не було.
Сестра моя уже вдруге заміжня була, саме у неї чергова криза у стосунках сталася.
Сидить, плаче, каже, що напевне буде розлучатись, а потім до мене:
— Добре, що ти не заміжня, тобі легше, не маєш такої мороки, живеш у спокої, а тут не знаєш, що робити.
Чи то вона мене втішити так хотіла, чи й правду так вважала тієї миті, але мене її слова ніби водою холодною облили. Так прикро стало, що й собі заплакала. Шкодувала себе, соромно було за долю свою. Оцей погляд у подруг коли ніби як із співчуттям запитують, як справи, а на обличчях такий жаль і власна зверхність. Мовляв, добре, що у мене доля склалась, що я не така, як Ніна.
А потім доля мене у погребі знайшла. Вірніше, я на долю ластівкою зі сходів полетіла, та прямо у руки до Семена і потрапила. Я з роботи повернулась, а мами у хаті не було. Вийшла я її на двір шукати, аж чую голос її із погріба. Чую, що не сама вона там, то я швидше вирішила спуститись, аби дізнатись, чи бува їй там не стало зле. Перечепилась за ящика, та й полетіла у низ. А Семен із мамою моєю саме підіймались, він картоплю купував із мішком ішов. От так і зустрілись. Як підхопив він мене тоді на руки, так оце тридцять років і носив.
Коли я заміж за нього збиралась, то такого уже наслухалась. Він із сусіднього села, то у нас про нього все знали. І те, що був жонатим тричі і те що жінки від нього йшли і те чому розлучався. Тітка моя рідна так аж плакала. Бачте, готова була на порозі РАЦСу стати, аби я таку помилку не робила. Але я нікого не слухала. У свої сорок одягла білу сукню і пішла під вінець.
Гарно ми із Семеном прожили, дуже гарно. Він і справді мене кохав, а я його. Усе ми разом робили і дрова заготовляли у лісі, і на городі, і на кухні. Трьох синів виростили. Нині поміч мені, гордість моя і радість. А в цій ситуації – єдина опора і підтримка.
Ми із Семеном, як одружились, то пішли жити у хату яку разом придбали. За роки шлюбу зі старої хатинки глиняної вибудували справжній дім, мов із картинки. Воно як гуртом, та ладком, робота швидко йде. Семен усе у дім ніс, та й я заробляла гарно. Розбудувались ми, подвір’я до ладу привели і хлів чоловік збудував теплий і великий. Ми ж худоби тримали багато завжди.
А як не стало мого Семена, так уже наступного дня на наше подвір’я три автомобілі заїхало. Я мало що і розуміла, добре, що сини були вдома, то вони із “гостями” і балакали.
П’ятеро дітей мого чоловіка покійного від попередніх шлюбів приїхали за спадком. Ми тоді посміялись із синами, бо щиро не розуміли, який спадок може бути, адже Семен про них і не згадував ніколи, так само як і вони про нього. Але даремно ми так відреагували.
Маю я тепер на старості років мороку. Будувала дім, стільки праці вклала і здоров’я, а бачу, що доведеться із чужими людьми усе ділити. Не знаю оце, чи й доживу я віку у своїй хаті.
Ніна Ігорівна К.
Головна картинка ілюстративна.