Я виходила заміж вже в віці, ілюзій ніяких не мала що до себе. А от мріяла, що діти мого нового чоловіка таки мені приймуть і назвуть «мамою», але ні, тільки й кликали «тітко», хоч я вклала в них всю себе, всю душу і мрії.
Тоді Світланці було десять, а Віталику вісім, вони дивилися на мене недовірливо і з подивом, бо ще пам’ятали, що мама була поруч з ними, а тепер її нема.
Віктор все прямо сказав – жінка покинула їх, бо там, на заробітках, знайшла кращого і багатшого, а діти їм поки будуть заважати.
Оте «поки» розтягнулося на два роки і Віктор зрозумів, що просто не справляється, на допомогу бабусь було годі розраховувати, нянька була йому дорого, от і вирішив шукати дружину.
Погляд його впав на мене, бо я була подругою дружини його друга. Отак нас звели, бо мені сорок сім, а йому сорок три, хоч і різниця у віці, але він не розраховував на писану красуню, а я на молодого красеня.
Я звичайна в усіх сенсах, та й він нічим не особливий, а всі ми хочемо щастя.
Отож, тоді перед весіллям, хоч то був просто розпис, мама мені й порадила.
– Доню, ніхто не знає, як там тобі піде з дітьми і чи вони тебе приймуть. Але, ти маєш мати свою квартиру.
Тому зараз квартиру не продавай, можеш здавати, але тримай її собі. Доля всяко людьми крутить і краще мати свій куток аби вернутися в нього, ніж потім тинятися по чужих людях.
Я теж була обережна в своїх прогнозах щодо свого материнства, тому вирішила, що мамина думка слушна.
Про квартиру я сказала Віктору і він погодився, що здавати в оренду, то мудро і гроші будуть зайві.
Я їх витрачала на нашу нову сім’ю, але потім ніхто про це не згадає…
Діти поступово почали до мене горнутися, оскільки я їм нічого поганого не робила, навіть захищала перед Віктором, коли вони чи оцінки погані принесуть, чи зауваження щодо поведінки.
На свою дитину я вже не розраховувала, тому ставилася до чужих дітей, як до рідних, не жаліла на них ні подарунків, ні солодощів, давала кишенькові, вони мали свої розваги та й на відпочинок ми теж їздили всією родиною.
Так ми з Віктором і дітьми прожили п’ятнадцять років.
За ввесь цей час його дружина давалася чути лише на дні народження дітей і пересилала їм якісь ношені речі сеньйор, в яких вона працювала. про її особисте життя було відомо мало, вона не хвалилася, а ми й не розпитували.
На весілля до Світланки вона не приїхала, лиш передала тисячу євро на подарунок.
Але Світланка вирішила, що основний подарунок маю подарувати їй я.
– Я знаю, що у вас є квартира, тому ми хочемо в ній жити, не знімати ж нам з чоловіком квартиру, коли у вас є.
Я розгубилася і не знала, що й сказати, з одного боку, там і так квартиранти живуть, а з іншого, Світлана туди як заселиться, то вже її звідти не викуриш.
Але тут Віталик почав говорити, що він теж з дівчиною хоче жити в моїй квартирі, почалася суперечка, а я не знала, що робити.
Віктор мовчав, бо розумів, що тут немає правого.
Тоді я сказала, що діти хай собі знімають квартири, а ця буде поки приносити прибуток нам всім.
– Який прибуток? Ти всі гроші собі відкладаєш, – почали говорити діти.
– Я всі гроші за ввесь цей час витрачала на вас!,- виправдовувалася я, але мене вже не чули.
Вони перестали зі мною говорити, а ту, як на зло, Віктор захворів і його раптово не стало.
– Забирайся з нашої квартири, – сказали мені діти на церемонії, – Ти нам ніхто і ми цю квартиру продамо, а гроші поділимо. А ти йди в свою кватиру, от вона тобі й пригодилася…
Я не могла чути таких слів від дітей, яким віддала все…
І от мене мучить питання: а якби я віддала їм свою квартиру, то чи залишилася б жити у їхній, після того, як не стало Віктора?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
