Наречена з третьої країни
Тут ніколи не купують продуктів із запасом, а світло і воду витрачають максимально економно. Ми познайомилися в інтернеті. Макс, 29 років, громадянин Швейцарії. Симпатичний, трохи схожий на Енріке Іглесіаса, якби той мав зачіску “під нуль”. На фото хлопець обіймав бігля – копію нашого хатнього песика. Джерело
Я перша написала Максові. А наступного дня отримала довжелезного листа. Потім ми спілкувалися у скайпі. На щастя, ми обоє добре знаємо англійську. У Макса рідні німецька та італійська, тобто мова батька і матері. А ще він, як і більшість швейцарців, перфектно володіє французькою. Неймовірно приємний, щирий хлопець. Власник автомобільної майстерні.
Як і я, любить групу “Металіка”, теніс, твори Маркеса і кінокомедії, лижі та, як з’ясувалося навіть уміє пекти бісквіти. Його цікавило усе, що стосується мого життя: які фільми дивилася в дитинстві, чи були члeнами КПРС мої батьки, навіть те, на якому фронті зaгuнули мої дідусі Петро й Олександр.
Зі слів Макса я зрозуміла, що Друга світова була тpагeдією і для його сім’ї, бо в ті часи хтось із рідні жив на території Німеччини і навіть потрапив до концтабору. Наше віртуальне спілкування тривало майже півроку. А тоді прийшов час моєї відпустки. І першої зустрічі, що відбулася на нейтральній території. У Болгарії.
Він зустрів мене в аеропорту. Що правда, запізнився на півгодини — потрапив у дорожній корок, а в мене, як на зло, сіла батарейка в телефоні. У туaлеті аеропорту я знайшла розетку, увімкнула зарядку. І щойно телефон ожив, зателефонував Макс. Він мало не плакав. І весь час повторював: “I’m sorry! I’m sorry!” Коли ми побачилися, я обійняла його і поцілувала. Ми сіли в таксі.
Усю дорогу до пансіонату він говорив мені компліменти і здавався неймовірно щасливим. Два тижні на морі минули як один день. Ми з Максом стали дуже близькими і попрощалися, домовившись перед Новим роком знову зустрітися в Празі. Але я не встигла й приземлитися в Україні, як коханий написав мені величезного електронного листа — про те, що сумує, і все таке…
Мені й самій вистачило півдня, щоб страшенно скучити за ним. Через три місяці Макс запросив мене до себе. Сказав, що хоче показати мені своє місто, познайомити з друзями і батьками.
ВІТАЮ! Я — ГІТТІЕР. АДОЛЬФ ГІТЛЕР
Усю ніч напередодні нашого візиту до Максових мами і тата він не спав. Прокинувшись на світанку, я знайшла коханого на терасі. Червоні від безсоння очі, приречений погляд. На столі — відкоркована пляшка гoрiлки. Моє серце впало: “Знайомстваз батьками не буде!” Макс схопив мене за руку гарячими долонями, його губи тремтіли: “Кохана, я мусив це сказати раніше, та не наважувався. Пробач, але я тобі від початку брехав.
Мого батька звати не Клаусом, а Адольфом. І це ще не найстрашніше…” Ковтнувши гoрiлки просто з пляшки, Макс закінчив: “Батькове прізвище — Гітлер. Будь ласка, пробач!” Я отетеріла. Мені хотілося і сміятися, і плакати водночас. Змогла тільки перепитати: “А решта про тебе—правда?” Макс заходився запевняти, що батькове коріння аж ніяк не пов’язане з фашистським фюрером. Адольфами були дід і прадід Максового батька.
У родині всі, аж до четвертого коліна, — молочарі. Утім це не заважало однокласникам тата (цікаво, що більшість їх були етнічними германо-швейцарцями), а потім і Максовим одноліткам, постійно кепкувати й навіть знущатися з нього. Через це батьки й вирішили змінити синові прізвище на мамине. Я, як тільки могла, заспокоювала коханого. Вмовила його негайно промити шлунок, випити аспірину й екстраміцної кави. За годину він знову був у формі. Максові тато і мама виявилися надзвичайно симпатичними людьми. Батько, осяявши все довкола білосніжною усмішкою (чудеса місцевої імплантології), простягнув мені руку зі словами: “Вітаю! Я — Гітлер. Адольф Гітлер”.
Він був трохи розчарований моєю стриманою реакцією. Максова ж мама, яка не вперше спостерігала за чоловіковою манерою знайомитися, навпаки, втішилася, що я спокійно на це реагую. Пані Стелла, звісно ж, вловила легкий запах cпиpтного із синових вуст і його кролячі очі не могла не помітити. Цілуючи сина, вона прошепотіла: “Ось бачиш, дорогий, все обійшлося!” Тепер ми зі Стеллою й Аді, моїми свекром і свекрухою, як рідні. Вони врівноважені, освічені, прогресивні люди.
Двічі на місяць у вихідні ми обов’язково вечеряємо разом. Вони мене називають “tochter” (дочка).
РАЙ ДЛЯ ТУРИСТІВ І ПЕНСІОНЕРІВ
Містечко Веденсвіль у кантоні Цюрих, де ми з Максом винайняли двокімнатну квартиру ще напередодні нашого весілля, на перший погляд, рай на землі. Цюрихське озеро, м’який клімат, гірський пейзаж. Але це рай радше для багатих туристів і пенсіонерів.
Люди молоді переважно залучені до сімейного готельного бізнесу, при цьому 80% працездатного населення мають роботу за межами рідного міста. Середньостатистична місячна зарплата у Швейцарії — найвища в Європі (понад 4000 евро в еквіваленті).
Читайте також: ЯK ПРИКРАСИТИ ЯЛИНКУ НА НОВИЙ РІК З УРАХУВАННЯМ ПОБАЖАНЬ СИМВОЛУ 2019 РОКУ – ЖОВТОЇ ЗЕМЛЯНОЇ СВИНІ!
Стипендія студента коледжу вища, ніж середня зарплата українців. Але податки забирають понад 30% заробітку, оренда житла і комунальні виплати — до 20% (при цьому на приватне житло податок такий високий, що більшість громадян і на пенсії орендують помешкання).
Ми з Максом домовилися, що я обов’язково буду працювати. Але без володіння бодай однією з офіційних мов у мене, дипломованого українського юриста, нехай і зі знанням міжнародного права, перспектив працевлаштуватися не було. Тож кар’єру довелося розпочинати з мовних курсів. Як дружині громадянина Швейцарії, мені відразу дали дозвіл на перебування в країні терміном на п’ять років.
Щоправда, з поправкою, яка поширюється лише на громадян так званих третіх країн (усі, крім ЄС): дозвіл продовжується щороку за умови збереження шлюбу й обов’язкового спільного проживання упродовж п’яти років. Наступний етап — посвідка на проживання її можуть видати на шостому році шлюбу, документ дає право перебувати у Швейцарії необмежений час. А от подавати заявку на громадянство раніше, ніж через 10 років, дружини-іноземки і мріяти не можуть.
Стати громадянином можна не раніше, ніж через 12 років постійного проживання у країні. Усі гроші, які мої батьки подарували нам з Максом на весілля, ми вклали в моє медичне страхування. Це один з перших кроків, що їх має зробити претендент на перебування у країні. Будь-яке звернення до лікаря передбачає або пред’явлення страхового поліса, або негайної оплати готівкою наперед.
На п’ятий день після весілля у мене розболівся зуб, довелося звертатися до стоматолога. Стандартний огляд, санація, знеболювальний укол і пломбування обійшлися нашому сімейному бюджету в суму, еквівалентну 1000 євро. А візит до гiнекoлога (фальшива тривога: невеличка кpoвотеча внаслідок гоpмoнального збою) поставив хрест на планах про вікенд у горах.
Тож я інтенсивно вивчала німецьку (ми з Максом навіть почали спілкуватися лише цією мовою), щоб якомога скоріше влаштуватися на роботу. Німецька мова найпоширеніша, її місцевим алеманським діалектом (швіцердюч) розмовляють 73% швейцарських громадян і 64% населення країни. Деяких алеманських висловів я й досі не розумію, але швейцарці мою німецьку розуміють добре. Через сім місяців я отримала документ про закінчення мовних курсів (департамент кантону повернув мені 50% вартості курсів), а ще через п’ять місяців пройшла тест на володіння іноземною мовою, на визначення ступеня інтеграції в суспільство (своєрідний іспит зі знання географії, політичного устрою і права), одночасно закінчила обов’язкові для здобуття тутешніх водійських прав автокурси.
Відповідно до встановлених урядом квот для іноземців, я не могла претендувати на роботу педагога чи юриста, як і на будь-яку державну, натомість знайшлося місце касира у супермаркеті в сусідньому містечку. Якийсь час Макс возив мене туди своїм міні-фольксвагеном (40 хвилин вільною трасою), а згодом я й сама сіла за кермо.
Перспектива працювати вісім годин на добу, витрачати півтори години на дорогу й отримувати зарплату, нехай удвічі меншу, ніж Макс, неймовірно тішила мене. Хоч чоловік відразу виробив мені дебетову картку до свого рахунку, і я могла купувати все, що вважала за потрібне, почувалася ніяково.
Жінки у нашій сім’ї не призвичаєні жити з простягнутою рукою. Гадаю, цю мою рису Макс поважає найбільше.
ЕКОНОМНІСТЬ — ГОЛОВНА ЧЕСНОТА
Ні, чоловік ніколи не дорікнув мені за зайві витрати. Ані після весілля, ані тепер, коли ми вже відзначили п’ятиріччя нашого шлюбу. Можливо, тому, що я дуже швидко зрозуміла, що інтегруватися в це суспільство неможливо, не збагнувши, що заощадливість—найбільша чеснота швейцарця.
Тут ніколи не купують продуктів із запасом, бо вони можуть зіпсуватися. Електроенергію, воду витрачають максимально економно. Уперший тиждень мого проживання у квартирі Макса я не могла зрозуміти, чому вода у крані ніколи не буває гарячою.
З’ясувалося, що загальнобудинковий бойлер передбачає лише нагрівання до + 60°С (економ-варіант). І якщо мешканці всіх п’яти поверхів приймають душ одночасно, то гарячої води на всіх не вистачає. Проте ніхто не збирається змінювати правил. Усі сімейні витрати плануються і добре прораховуються наперед.
Улітку я вже знаю, яку суму треба відкласти на новорічні і різдвяні подарунки Максові, його і моїм батькам. І щомісяця заощаджую певну суму. В Україні це здавалося б мені нечуваним. Як і те, що під час спільної вечері в кафе з батьками Макса кожна пара платить сама за себе. Але мінімальна пенсія у Швейцарії — понад 9000 євро, тож Максові батьки можуть собі легко дозволити не лише вечерю в ресторані, а й щорічні туристичні поїздки в екзотичні країни.
Чимало дівчат зі Східної Європи та колишнього СРСР вбачають у шлюбі зі швейцарцем можливість насамперед закріпитися в багатій, мирній, толерантній до іноземців країні. У нашій компанії були дві такі дівчини: одна з Росії, друга—з Казахстану. Перші п’ять років шлюбу вони вдавали ідеальних дружин, що для них означало хатню роботу, супровід чоловіків на вечірки, а поки голова родини на роботі — постійне сидіння в соцмережах.
Обидві сім’ї через п’ять років (термін, після якого дружина-іноземка може проживати окремо) стали розпадатисяна очах. Та шлюбний контракт передбачає виплату дружинам аліментів, тож ці пари не поспішають розлучатися (у цьому варіанті чоловік навіть втрачає фінансово).
Так і живуть: формально разом і окремо — насправді. Я щиро люблю свого чоловіка, мені не треба нічого вдавати, я, навіть працюючи вісім годин на добу (жінки мають право працювати на пів-ставки, але я від цього відмовилася, завдяки чому дуже швидко, як для іноземки, зробила кар’єру від касира до головного менеджера), легко даю собі раду з хатніми обов’язками. Через рік-два ми зможемо винайняти більше помешкання, а тоді здійсниться головна мрія мого життя — наpoдження дитини. Єдине, що засмучує, — декретна відпустка у Швейцарії триває 3,5 — 4 місяці (за цей час виплачується середня зарплата + державна допомога в середньому 200 євро). Далі — на роботу. Якщо, звісно, хочеш зберегти свою посаду. А місце в яслах тут резервують ще до наpoдження дитини.
Державний дошкільний заклад обходиться майже 3000 (в євро) на місяць. А бебіситери (няньки) правлять від 15 євро за годину. До речі, через усе це у Швейцарії рідко яка молода сім’я дозволяє собі мати більше, ніж одну-дві дитини, а населення стрімко старішає. І саме завдяки цьому міграційна політика доволі лояльна: лише приплив іноземців дає змогу країні постійно підтримувати на своїй території належну кількість громадян, що працюють. Я хотіла б, але, мабуть, ніколи не зможу перевезти до себе тата і маму.
Навіть якби вони погодилися покинути Україну, їхньої пенсії не вистачило б на те, щоб орендувати скромну квартиру в Швейцарії й оплатити медичне страхування. Тож наразі тішуся тим, що половину своїх щоквартальних преміальних відсилаю батькам. Макс вдає, що не знає про це. І мене це цілком влаштовує.
Анна, ЗО років