fbpx
Історії з життя
Твердо вирішила, що з мене досить, більше терпіти усе це сил не маю, але й досі не знаю, як піти. Село у нас хоч і велике, але після такого мого вчинку доведеться мабуть виїздити, проте мені власне й нікуди

Твердо вирішила, що з мене досить, більше терпіти усе це сил не маю, але й досі не знаю, як піти. Село у нас хоч і велике, але після такого мого вчинку доведеться мабуть виїздити, проте мені власне й нікуди.

Про те, що у Петра троє діток є і він удівець, я знала до одруження звісно, адже ж живемо ми всі в одному селі. Проте мене це не насторожувало і не засмучувало, навпаки. Мені вже давно за тридцять. заміжньою я так і не була, а пари хотілось. Та й Петро – перший господар на село. І дім у нього в два поверхи і господарка велика і земля своя і трактори і комбайни. Працює так, що люди задивляються.

Ми з Петром однокласники, колись, навіть парою були, тож при зустрічі завше мали про що поговорити, посміятись. так непомітно для обох і зав’язались наші стосунки. Діток я теж добре знала, милі і тихі, більше нічого не могла про них сказати.

Зійшлись. Перший місяць, ще як-не-як. Старша Петрова донька хоч трішки мені з меншими близнятами допомагала. Розповідала, що і як робити, втішала їх, годувала. Ну а потім у неї навчання почалось, так на мене одну все й навалилось: зранку встань, дітей погодуй, прослідкуй. аби зуби почистили, одяглись. аби старша до уроку під’єдналась. Уроки їй допоможи і менших в садок з садка забери. А речі? Це ж прання постійне, діти не вміють їх навіть розкласти до себе по полицях. А який шум у домі стоїть коли вони всі разом граються? Голова просто обертом.

Я світу білого не бачу, постійно комусь щось з них потрібно, один плаче, другий скаче: “А погляньте, як я гарно вмію, а подивіться, що я намалювала, а розкажіть чого вітер дме”. Інколи зачиняюсь в кімнаті і забороняю навіть до дверей підходити, бо від самих голосів уже підстрибую.

Думала, ми з Петром парою будемо, але я його фактично й не бачила увесь цей час. То на полях був, а зараз на фурі працює, зерно возить. Тож я цілими днями сама й сама собі.

Вирішила, що більше так просто не можу. Чотири місяці кари небесної а не життя. Кому воно потрібно? я заміж виходила, а не в дитячий садок нянькою йшла. Піду, точно піду звідси, але не знаю куди.

Мама моя з якою я жила раніше, почувши, що я вирішила сказала, аби я до неї не вертала. Мовляв не виховувала вона мене так, аби діток я залишила. Звісно, я в неї одна була, куди їй зрозуміти, що я переживаю.

Хіба я не маю права на щастя? Я просто хочу повернути своє колишнє тихе і спокійне життя, без біганини і вереску. Петра я кохаю, але не можу жити його життям. Чому ж цього навіть мама моя рідна не розуміє?

Варвара Н.

13,11,2022

Головна картинка ілюстративна pexels.

You cannot copy content of this page