Софії, доньці Юлії, нещодавно виповнилося п’ятнадцять. Дівчинка у буквальному значенні слова перетворилася на підлітка зі складним характером. Всі «принади» перехідного віку даються взнаки. Потерпає уся сім’я. Соня прогулює уроки, вчитися не хоче. Ніхто не може впоратися з нею.
– Як бути? Не знаю! – сумно зітхає Юлія. – Перепробували абсолютно все. Ходили до кількох спеціалістів, намагалися впоратися самостійно, хвалили і моралізували. Результату нема. Ніколи я так не поводилася в дитинстві. Ніхто зі мною особливо не сюсюкав, усі працювали, а я одна була на господарстві, ключ від квартири на шиї висів. І нормальною виросла! Не розумію, чому дочка стала такою…
Юля нічого не знає про свою дочку: ні друзів, ні інтересів, ні думок. Вона залишила Софію з нянею, коли дитині виповнилося вісім місяців. Сама ж повернулася на роботу. Поки дівчинка ходила до дитячого садка, до школи, поряд були різні няньки. Все було гаразд приблизно до шостого класу. Батьки на роботі, дочка у школі.
Зараз Соня у дев’ятому класі а негараздів стільки, що руки опускаються.
– У неї є батько? Отож нехай і виховує.
Батько щось є, але що робити з дочкою теж не знає. Він за характером дуже спокійна, тиха і терпляча людина.
Розмовляли із нею. Просили. Вона не реагує. Толку немає.
– Доведеться нам змиритися! – Опускає руки Юлія. – Хай буде як буде. Зрозуміє – чудово, а не захоче за розум взятися – її рішення. Незабаром вісімнадцять. Нехай згодом живе, як сама вирішить. У такому віці вже не виховаєш, упустили час. Але ж ми працювали. Як би ми прожили без роботи?
За останні п’ятнадцять років Юлія з чоловіком багато досягли: прекрасна кар’єра, виплачена іпотека на простору трикімнатну квартиру, будинок за містом.
– У принципі, через кілька років мені можна буде звільнитися з роботи. – каже Юлія. – Та й чоловікові не доведеться стільки працювати, ми зможемо чудово жити від пасивного прибутку. Думаю, а чому б про другу дитину не подумати? Поки що вік дозволяє і фінанси. Адже гроші є.
Юлія все більше готова втілити свою ідею в життя. Адже тепер вони зможуть більше часу приділяти малюкові і не повторять своїх помилок.
Тепер все буде інакше, вважає Юлія. Вона зможе сповна насолодитися материнством. Займеться малюком від самої появи на світ. Вона хоче читати йому книжки, включатиме найкращі класичні композиції, поведе до театру, до музею, на заняття, що розвивають. Запише малюка до спортивної секції. Віддасть на малювання, музику, мови, математику чи куди він сам захоче. Все це було втрачено зі старшою дочкою.
Вони зможуть поїхати з новим малюком у подорож, щоб показати інші міста, країни, море, океан… Навчать його кататися на лижах. Влаштують у престижну гімназію. Тепер все це їм доступне, не те що раніше.
– Як до твоєї задуми ставиться чоловік? Він згоден?
— Він здивувався спочатку, але не проти другої дитини.
А ось шістдесятирічна мама Юлії, дізнавшись про цей план, сказала, що вони помиляються.
– Це не обдумане рішення! – повчає вона свою дочку. – Куди вам ще дітей? Вам і кота лячно довірити. Ви з дочкою не змогли впоратись, коли були молодими! А що вже тепер, коли вам по сорок років про таке думати!
Проте, мамину думку Юлія не бере до уваги. Вона не з того покоління. Тоді в такі роки ніхто уже й не думав про дітей, а зараз у цьому немає нічого дивного. Мама завжди не розуміє навіщо наново робити ремонт, навіщо купувати щось нове, навіщо кудись їхати відпочивати, навіщо потрібна ще одна дитина. Адже й так усе гаразд.
— Це батьків не обирають! – говорить Юлія, – А з нащадками усе інакше. Цього разу я не повторю колишніх помилок і все буде прекрасно.
Головна картинка – pexels.
