fbpx
Історії з життя
— Ти все життя прожила на всьому готовому, – почала сестра, – Мама до останнього тобі їсти варила і всі городи обробляла. Та на ній ввесь дім тримався! Ти ж і в декреті не сиділа – усе мама. А зараз вона тобі зайва, сестро? Я заберу, але більше у тебе сестри немає. Хіба я не розумію, чого ти мені її віддаєш? Вона ж тут довго на чужині не протягне, я й додому у разі чого її не вестиму, тут і спочинок їй вічний буде. А ти… Бог тобі суддя, але не сестра ти мені після цього

Сьогодні сусідка прийшла. Довго про щось мені розповідала, все ніяк не могла зважитись сказати найголовніше. А потім якось схлипнула:

– Тримайся, Зіно! Твоя мама… Немає її більше.

Попливло усе перед очима. Повітря стало враз в’язким і увібрати його в себе сил забракло. Сама не зрозуміла, як, але сльози полились і десь ділась лавочка на якій ми сиділи. Понесло теплою хвилею у забуття.

А потім сини подзвонили:

– Мамо, мамо, ми ж не встигнемо, мамо! Я з Польщі так просто й не виїду, а Макар сам у стаціонарі. Мамочко, навіть, якщо ти й сама поїдеш, то не встигнеш, мамо!

Людоньки, а я й не подумала. Нас розділяє десять годин дороги на автобусі. Навіть, якщо я на авто поїду – я не встигаю.

Я з мамою жила усе своє життя. Вона така добра, така мила у мене і турботлива була. Але ж їй уже дев’яносто було, коли почались оті старечі закиди. Я не впізнавала її. Постійно усім невдоволена. Слідкувала за нами, а потім і геть – виганяти з дому почала. Я ж нічого, розуміла усе, але сини і чоловік терпіти того уже просто не змогли.

Останньою краплею стали дві гривні. Вона не дорахувалась у своєму вузлику тих дві гривні. Доки я з роботи повернулась – увесь дім догори дригом, і де тільки сили знайшла, шукала у нас свої гроші. Чоловік поглянувши на те, зібрав речі і пішов у порожній батьківський дім. Сини теж речі зібрались до тата.

Я мусила дзвонити сестрі. Пояснювала, плакала і благала забрати маму, хоч на деякий час. Нам потрібен був відпочинок. Терпіти таке ми вже просто не могли.

— Ти все життя прожила на всьому готовому, – почала сестра, – Мама до останнього тобі їсти варила і всі городи обробляла. Та на ній ввесь дім тримався! Ти ж і в декреті не сиділа – усе мама. А зараз вона тобі зайва, сестро? Я заберу, але більше у тебе сестри немає. Хіба я не розумію, чого ти мені її віддаєш? Вона ж тут довго на чужині не протягне, я й додому у разі чого її не вестиму, тут і спочинок їй вічний буде. А ти… Бог тобі суддя, але не сестра ти мені після цього.

Ми не розмовляли три роки. За цей час пішов у засвіти мій чоловік, роз’їхались сини. З сестрою спілкувалась моя сусідка, вона і розповідала, як там у них справи і чим живуть. Ох і нелегко сестричці з мамою було. Але жодного разу вона не поскаржилась. Навіть після того, як мого чоловіка не стало – вона й не подумала маму назад привести. Постійно її по спеціалістах возила, рятувала до останнього. Мабуть, вона розуміла тоді більше за мене.

А сьогодні мами не стало. І я навіть провести у останню путь її не зможу. Сестра (навмисне, чи й справді забігалась) повідомила сусідці новину пізно. А оскільки мами не стало через оту недугу, то усе зроблять швидко – навіть додому не завезуть.

Була у мене мама і не має, а я так і не помирилась з нею. Картаю себе. Спокою не маю. Дві гривні. Людоньки! Я з мамою три роки не розмовляла, три роки! З дев’яносторічною мамою, три роки не розмовляла, через дві нещасні гривні. Чи буде мені прощення? Чи сама себе я зможу простити.

Автор Анна К.

Передрук заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page