— Ти ж розумієш, що нормального ремонту не буде, якщо ми залишимося тут жити, — відповів Андрій, присівши переді мною навпочіпки і взявши мої руки. — Потерпи трохи, я буду дуже старатись аби все закінчити якнайшвидше.
Я зітхнула й легенько обійняла чоловіка:
— Гаразд, потерплю, так вже й бути.
Мені здавалося, що ми прийняли правильне рішення. Жити в квартирі під час ремонту було просто неможливо: все покривалося пилом, навіть якщо ховати речі. Оскільки мої батьки жили в іншому місті, переїхати до батьків Андрія здавалося найкращим варіантом.
Коли ми приїхали до його батьків, вдома нікого не було. Андрій заздалегідь домовився, яку кімнату ми займемо, тож я спокійно розпаковувала речі. Звісно, можна було приїхати у вихідний, але я раділа, що ми приїхали тоді, коли їх не було вдома.
Я вже розкладала одяг у шафу, коли додому повернулася свекруха, Ірина Володимирівна. Андрій якраз поїхав забрати комп’ютер, тож зустрічати її довелося мені.
— Катрусю, привіт! Ви вже приїхали? — спитала вона, і від цього питання я розгубилася.
— Добрий день, Ірино Володимирівно. Так, ми вже тут.
— А чому ж ти нічого не приготувала? Цілий день удома, а вечеря не готова! — зазирнувши на кухню в порожні каструлі, свекруха зробила мені зауваження.
— Вибачте, я якось не подумала, що можу хазяйнувати на вашій кухні, — зніяковіло відповіла я.
— Ну, — протягнула вона, — мені здавалося, що мій син одружився з розумною дівчиною. Це ж елементарно: приготувати вечерю для всієї родини, якщо у тебе є вільний час.
Я не сказала їй, що весь день займалася речами й навіть не встигла перепочити. Натомість я стримано запропонувала:
— Можу зараз приготувати.
— О, прекрасно! А я тим часом відпочину, — відповіла свекруха й залишила мене на кухні.
Я глибоко зітхнула.
— Ну що за справи? — бурмотіла я собі під ніс, відкриваючи холодильник. — Ми тільки приїхали, а претензії вже почалися.
Через 40 хвилин я закінчила запіканку з макаронів і фаршу, посипану тертим сиром. Щойно я дістала її з духовки, додому повернулися Андрій і його батько, Володимир Павлович.
— О, зустрілися біля під’їзду! — батько поплескав сина по спині. — А чим це у нас пахне?
— Добрий вечір, Володимире Павловичу, — вийшла я з кухні. — Я приготувала вечерю.
— Привіт, Катю! — він, здавалося, був щиро радий мене бачити. — Пахне смачно! Ірино, виходь, вечеря готова!
— О, так! Хотіла щось приготувати, а Катя вже кухню зайняла, — відповіла свекруха з удаваним обуренням.
Я відчула себе ошуканою. Мене спочатку змусили готувати, а тепер ще й звинуватили в тому, що я «захопила кухню».
— Ну, ходімо подивимося, чим нас нова господиня нагодує, — сказала Ірина Володимирівна, заходячи на кухню.
— Ох ти, сільська їжа! — оглянула вона запіканку.
— Зробила з того, що було в холодильнику, — відповіла я, стримуючи роздратування.
— Треба було сходити в магазин. Чи знову не подумала?
— А я поїм! — пожартував свекор, сідаючи за стіл. — Катрусю, відріж мені шматочок.
— Я теж буду, — підтримав його Андрій.
Я подала їм обом по порції, і вони із задоволенням узялися до їжі. Свекруха, теж сіла за стіл і обережно відкусила шматок.
— Ну, їсти можна, — винесла вона свій вердикт. — Але краще б сходила в магазин.
— Мамо! — з докором подивився на неї Андрій.
— А що? Я нічого! — знизала вона плечима.
Далі стало ще важче. Свекруха постійно намагалася мене зачепити або перекинути на мене всі домашні обов’язки.
— Катрусю, — казала вона солодким голосом, коли я збиралася на роботу. — Зайди після роботи в магазин, ось список.
Ці списки були нескінченними. Згодом я почала пересилати їх Андрію, і він сам привозив усе додому.
Але найбільше мене дратувало її постійне втручання. Як тільки я заходила у ванну, через п’ять хвилин вона починала стукати у двері.
— Катю, мені лише на секунду! Забрати одну річ!
Я, закутавшись у рушник, відчиняла двері, а вона робила вигляд, що щось шукає.
— Ой, згадала! Я вчора переклала це в іншу сумку, — казала вона й виходила, залишаючи мене розлюченою.
Одного разу вона увійшла в нашу кімнату без стуку, коли я була там сама.
— Хочу штори випрати, — пояснила вона, навіть не вибачившись.
Це стало останньою краплею. Наступного разу, коли вона вручила мені черговий список, я спокійно відповіла:
— Ірино Володимирівно, вибачте, але я не зможу все це купити. Може, ви самі прогуляєтеся до магазину?
Свекруха здивовано подивилася на мене, але нічого не відповіла.
Іншого разу, коли вона знову почала стукати у двері ванної, я крикнула:
— У сумці шукайте! Інакше я залию сусідів!
Вона мовчки пішла.
А коли я зайшла до їхньої кімнати без стуку й почала знімати штори, вона обурилася:
— Катерино, ти що собі дозволяєш?
— Думаю, що пора випрати ваші штори, — відповіла я з удаваною серйозністю. — Адже це так важливо!
— Добре, я зрозуміла, — сказала вона, усміхаючись. — Втерла мені носа! Але ж я тут господиня, ти зрозуміла? Інших не потерплю. От така я, нічого не поробиш, тож – терпи.
Того вечора ми довго розмовляли із чоловіком, а вже наступного дня я пакувала речі. Свекор не розумів, чому ми вирішили з’їхати і лиш свекруха мовчки спостерігала за тим, як ми виносимо сумки.
— Каті все не те і не так, – закотила вона очі, – Жити є де, ніхто не чіпає, так їй і це не те. Може мені слід виїхати, поки нова господиня буде мені тут хазяйнувати? – говорила вона голосно.
Ремонт у нас і досі триває. Ми орендуємо невелику студію. Речі не розкладаємо, бо ж меблів мінімум. Дуже не зручно, але спокійно. Виявилось що можна стерпіти все, якщо тобі спокійно.
А свекруха? Ми роз’їхались і стосунки наші повернулись до тих, що були у часи окремого проживання – дружні. Базікаємо телефоном ні про що і про все, обговорюємо останні плятки і новини.
Але одне я для себе засвоїла: якими б рідними не були люди, а жити повинні окремо. Ніколи дві господині на одній кухні не будуть миритись.
Ну хіба ж не так?
Головна картинка ілюстративна.
