Мене завжди цікавило, чому пояснення якоїсь елементарної речі зводилося до забобонів:
«Не бери жабу в руки – будуть бородавки»,
«Не руйнуй ластівчині гнізда – буде ластовиння»,
«Не їж перед дзеркалом – красу з’їж»
«Не свисти в хаті – грошей не буде»…
Тобто, це все пояснюється звичайними логічними поясненнями, але ж треба всюди втулити страх.
І ось я постала перед тим, що мушу й собі втулити страх. Справа в тому, що моя донька позичає подружці свої речі, одяг, взуття.
Я розумію, що в наш час так обмінювалися, бо речей було мало і все було дорого.
Але тепер гуманітарки відкриті і за копійки можна гарно одягтися.
Але ж ні – приходить Каріна до моєї доньки і канючить одяг, бо ж вони подруги. А моя й дає, бо подруги.
Але ж я гроші не друкую, щоб щомісяця щось дитині нове купувати, бо Каріна те не так попрала, те порвала, а інше ще не віддала.
Це мене аж пориває, а пояснити я не можу, бо в доньки лиш слово «дружба» має значення.
– Чого ж ти у неї речей не береш, – питаю я її.
– Бо мені її не подобаються, але якби було щось гарне, то Каріна б мені дала, – каже донька, – Це просто ти така скнара!
Все, я вже закипаю, але вирішила що пояснити моїй дитині має моя мама з усіма атрибутами містики. Може щось дійде.
У мами є історія, яка у мене колись викликала ну просто мурахи по тілу. Вірніше. Це була історія бабусі, яка мені її розповідала. Але бабусі вже нема, тому мама перебрала цю місію. Тож привезла я Наталю до мами, а перед тим натякнула, в чому проблема. І мама вже цілу промову підготувала.
– А ти, дитино, смієшся. А моїй мамі було тоді не до сміху. Ледве її з того світу витягнула, а все через подружку. А було це так.
Дружили дві дівчинки з дитинства, бо жили недалечко, Марійка і Ганнуся, були подругами, що їсти одна без одної не хотіли і часто мріяли, як би це вони були сестрами рідними. Але дівчата росли і скоро почали дівувати.
Іван лиш прийшов з армії, красень, високий… закохалася в нього Маруся.
Та й Іван до неї має почуття, ходить її на вулицю викликати, вірніше не він, а найкраща подруга Ганнуся, яка наче приклеєна всюди за ними.
Отак втрьох вони ходять на вулицю та в клуб і ні на мить не відходить від Івана ні Маруся, ні Ганнуся.
Коли ж Іван вибрав Марусю, то ніхто не чув, як вила Ганнуся вдома. Не чув і не знав, що задумала вона неладне.
І ось весілля! Гарна молода Маруся і дружка у неї гарна, співають жінки та вбирають молоду. Вже все готове і на оборі жених, а взуття нема у Марії! Все обшукали, все обдивилися – нема. Тоді Ганнуся й дала своє їй:
– Бери моє, а знайдемо, то й перевзуємося.
Хоч у дівчат був один розмір, але Марія ледве відбула весілля в тому взутті, а на наступний день злягла.
Щось пороблено – вирішили всі і давай її по бабках возити, бо тоді лікарів не дуже сприймали за авторитет.
І ось одна й сказала, що чужу річ взяла, а на неї причепили болячку. От і треба відробляти.
Ледве мою бабусю виходили, але відтоді вона подругу й на поріг не пускала.
Ганнуся так і не знайшла щастя в селі, бо ніхто не хотів її брати заміж. Мусила їхати в ліс на роботу і там і залишилася.
– Тепер, дитино, – каже моя мама, – Ти бачиш, що подруга до пори та до часу, і може таке зробити, що ледве ноги не протягнеш!
Я вся така задоволена з розповіді. Дивлюся на Наталку, а та заплакана, думаю, от чудово, є розуміння!
– Бідна Ганя!, – раптом вигукнула моя Наталка, – Отак добро зробила, а її за те з села вигнали! Як прабабауся могла таке вчинити?
Не такого ефекту я чекала! Невже моя донька має рацію?
Фото Ярослава Романюка.
