Я тата свого не пам’ятаю, бабуся розповідала, що його не стало, коли мені було три роки, а брату було вісім. Він ще пам’ятає маму доброю, а потім наче щось з нею сталося.
Коли вітчим з’явився у нас, то стало наче й легше, бо мама не піднімала на нас голос при ньому, зате ми мали виконувати дуже багато хатньої роботи, бо ж вона гляділа нашу маленьку сестру.
– Ви поросяті дали? Курям? Хто козу не привів? Я це маю робити? Чи батько?
Вітчим залюбки робив цю роботу і ніколи не дорікав нам, що ми щось забули. Коли він ставав на порозі, то мати одразу змінювалася: усміхалася тримаючи на руках дитя. Чисто тобі з ікони Мати.
Сестра часто була п лікарнях і нам навіть було краще, що матері нема, ми й так знали свою роботу і без її слів.
Вітчим якось одразу знайшов до нас підхід, куховарив навіть, коли матері не було і нас вчив. Проте, для сестри потрібно було все більше і більше грошей і мати вже не приховувала свого характеру.
– Доки я так буду жити? За що та Бог зі мною! Чому ці вічні злидні мене переслідують?
Вітчим скрипів зубами, адже він добре заробляв, але нас троє і ще й мати ніде не працювала. він поїхав за кордон і звідти висилав гроші, стало легше, але тут брат вирішив вступати в училище.
– Тільки як підеш на державне, бо я за тебе платити не буду і додому щоб ти приїжджав кожного дня.
Так і було, брат вчився і приїздив додому поратися по господарству. Мати гляділа тільки Інну, щоб на неї ні краплинка, ні пилинка не впала. Проте, сестра не росла розпещеною, вона вже зрозуміла, що в цій родині краще мовчати.
Коли ж я надумала вчитися, то брат вже від нас пішов жити до своєї дівчини, мати це важко переживала і казала, що він її підвів і вона не дала свого благословення.
Вона мені сказала:
– Вчитися? Ти? Підеш на ферму у нас і будеш працювати. Вчена мені знайшлася.
Так би й було, але тоді приїхав вітчим і я йому розповіла, що мати мене залишає вдома, бо треба господарку порати.
– Не слухай її, я тобі дам гроші на навчання, сам би з радістю звідси поїхав, та от на кого Інну залишу, а сам я з нею не справлюся.
Інна й справді потребувала піклування, адже погано ходила, але в усьому іншому старалася бути самостійною.
Я поїхала і добрі слова мені в спину не лунали.
Коли ж я приїздила на вихідні, то мама наче з себе випускала, не можна було й п’ять хвилин спокійно посидіти. Вона обвинувачувала всіх в своїх бідах і таке на нас з братом говорила, що я не хотіла й приїздити.
Вивчилася і вийшла заміж у місті, жила своїм життям і спілкувалася лише з вітчимом, який інколи підкидав мені грошенят.
– Коли Інна піде поступати, ти її у себе приймеш?, – спитав він мене якось.
– Так, звичайно,- я погодилася, хоч ми з чоловіком і орендували квартиру.
– От і добре, хочу, щоб вона була подалі від неї.
Інна жила у нас, вітчим допомагав нам грошима, а мати мала б зітхнути з полегкістю, що нарешті вона має вільні руки, але то було не в її характері.
Ходила в всім жалілася, які має невдячні діти, що ніхто не хоче на старості з нею бути, чоловік покинув і не хоче приїжджати, донька, яку вона на руках носила теж не хоче вертатися до неї.
Вітчим з Інною живуть вже окремо, він купив квартиру і час від часу їздить на заробітки, каже, поки може, має забезпечити доньці майбутнє. Мати ж нам не телефонує, а ми їй, хоч мені інколи й хочеться приїхати, але як уявлю прийом, то й відкладаю все на потім. І все питаю себе – чи варто з нею миритися? Ви б що порадили?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота