Моя мама привела мене на світ, коли їй було сорок п’ять років.
– Ти наша неждана радість, наша потіха, – казала вона завжди, коли мова заходила про дітей.
Окрім мене була старша сестра Віра і брат Анатолій, Віра від мене старша на двадцять років, а Анатолій на десять. Ми любимо один одного, проте є нюанс, який мене геть не влаштовує, але не моїх сестру і брата.
Справа в тому, що я живу з батьками і мені скоро самій сорок років.
Мама бідкається, що в мої роки вже мала дітей дорослих, а я все своє щастя не знайду.
А мені так кортить сказати, так аж свербить сказати. що я думаю, але ж то батьки. Сестра і брат навіть раді, що я при батьках і самотня, адже вони собі вмили руки і все.
Віра запопала бабусину квартиру і живе там з родиною, брат заробив на свою квартиру на заробітках, а я «мамина радість» маю жити з батьками, які вже дуже похилі.
Я маю піклуватися про їх здоров’я, адже їм треба вже все молоти, від горіхів, до м’яса. Татові не спиться вночі і він ходить по квартирі, а мама прокидається з самого ранку, вдосвіта і теж на кухні клопочеться. Я знаю, що вона забуває вимкнути газову плиту, тому маю вставати і дивитися чи все гаразд.
– А чого ти так рано встала, – каже вона мені, – ще б поспала, донечко.
Розумієте, я бачу, що вона на мене дивиться з любов’ю, але ж я вже не витримую. Я не висипляюся, я не маю ніякого особистого простору, я не маю ніякого захоплення в житті, я просто наче та обслуга для моїх батьків.
Коли я кажу сестрі, щоб вона мене замінила хоч на трохи, то у неї одразу виправдання:
– Мені донька онуків на вихідні дала, ніяк не можу.
Коли я кажу братові, то він так само або на рибалку йде, або його дружина на дачу закомандує.
У мене якщо й були хлопці, то вони не подобалися батькам, а тепер вже й нема нікого поруч, щоб хоч від когось дитя привести для себе.
Я не відчуваю себе на свої роки, мені здається, що мені так само, як їм, навіть пахну так само.
Тепер думаю, що треба було в юності просто показати характер, але ж де, якщо мене так сильно люблять, як я їх підведу?
Я знаю, що буду дуже шкодувати за ними, коли їх не стане, навіть буду картати себе за свої думки і поведінку, але зараз, коли ще є у мене залишки молодості, мені шкода, що вони отак минуть.
Коли мене питають за дітей, то я кажу, що маю двох вдома, про яких треба піклуватися ще ретельніше, бо вони дістають до тих полиць, куди малюки й не глянуть.
Часто дивлюся на оголошення про будинки для літніх людей, знаю, що мене не зрозуміють, навіть будуть казати, що я невдячна донька і старість батьків треба доглядати. Але я думаю про те, хто ж мене догляне, коли у мене нема дітей і не буде, якщо я щось не вирішу.
Пробувала поговорити з сестрою і вона заявила, що грошей не дасть на це і я зобов’язана заради квартири батьків доглянути, бо інакше і вона, і брат, будуть претендувати на свою частку.
– Тоді де ти будеш жити?, – каже вона мені, – ти не думай, що це так просто нині на квартиру заробити.
І от я не знаю, як мені вчинити правильно по відношенню до себе, що б ви порадили?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
