У наш час жінка має тримати сім’ю на своїх плечах, бо чоловіки — це квіти життя, а особливо такі, як мій син

Я ніколи не вважала себе слабкою, але життя зі свекрухою навчило мене, що внутрішня сила часом зникає від постійних образ і прискіпувань.

Мене звати Оксана, і так уже склалося, що після весілля ми оселилися в домі чоловікової матері. Не те щоб я мріяла жити з нею під одним дахом, але тоді іншого виходу не було: ні я, ні Назар (мій чоловік) не заробляли стільки, щоб дозволити собі оренду окремого помешкання.

Свекруха, Галина Іванівна, ще з перших днів нашого шлюбу ставилася до мене з недовірою. Вона вважала, що її син — надто слабкий і тендітний, аби працювати.

— Він із дитинства був хворобливим, не має перенапружуватися, — говорила вона, дивлячись на мене таким поглядом, ніби я хочу позбутись власного чоловіка, коли просто заїкаюся про те, що Назарові треба знайти роботу.

Я тоді не наважувалася перечити. Спершу думала, що, можливо, справді є якісь причини, про які я не знаю. Та згодом зрозуміла: то скоріше звичка свекрухи надмірно опікати сина, аніж реальна необхідність його берегти.

— Оксано! Чого це ти прийшла з роботи, а Назар сидить голодний? — бурчала свекруха, коли я затримувалася хоч на пів години, щоб доробити щось у бухгалтерії.

— Я принесла продукти, зараз приготую вечерю, — відповідала я спокійно, але всередині мені все кипіло. На роботі мені теж було нелегко: платили мало, але хоч щось приносило нам гроші.

Зрештою, вся та «турбота» свекрухи полягала в тому, аби посадити Назара вдома і картати мене, що «неправильно» доглядаю за ним.

Вона любила повторювати: «У наш час жінка має тримати сім’ю на своїх плечах, бо чоловіки — це квіти життя, а особливо такі, як мій син».

Я досі не розумію цієї логіки, але нічого не могла вдіяти. Назар же в усьому слухав матір. Він іноді намагався якось допомагати мені, казав: «Я пошукаю роботу», але щоразу отримував від Галичини Іванівни категоричне «не смій» і тут-таки замовкав.

Я не мала щастя, бо не хотіла руйнувати шлюб, намагалася рятувати наші стосунки з Назаром, і він теж не був людиною поганою — просто слабохарактерний. Однак постійні непорозуміння забирали останні крихти моїх сил.

Якось уночі я лежала без сну, повертаючись із боку на бік. Поруч хропів Назар, а за стіною почула голос свекрухи, яка розмовляла по телефону зі знайомою.

— Та вона нічого не робить. все я. От якби мені таку невістку, моторну і симпатичну, то життя у нас було б в рази кращим.

Мені аж сльози навернулися. Я зрозуміла, що любові від неї я не діждуся. І тоді всередині вперше визріло рішення: я мушу змінити своє життя, поки не зламалася остаточно.

Наступного тижня я підготувала все, щоби піти з дому свекрухи разом із нашим чотирирічним сином Андрійком. Він був єдиною моєю радістю і водночас найбільшим жалем, бо я не хотіла позбавляти його батька, однак так далі жити було просто нестерпно.

— Куди це ти намірялась із дитиною? — гарикнула свекруха вранці, коли побачила пакунки.

— Я забираю Андрійка і їду до своїх батьків у село. Він — моя дитина, і я не можу дозволити, щоб він бачив, як ми з вами щодня стосунки з’ясовуємо.

— Це ти все вигадуєш! Ти руйнуєш сім’ю, а потім матимеш гріх! — казала вона.

Я вже не мала сили щось доводити. Мовчки взяла Андрійка за руку й вийшла.. Назар стояв у кутку й лише винувато опустив очі: «Вибач» — прошепотів. Але змінити нічого не намагався.

Батьки мої жили скромно, тримали велике господарство: корова, свині, кури, город — усе це вимагало щоденної роботи, яку ми робили разом.

Я поралася в хаті, готувала їжу для родини, працювала на городах, збирала врожай, годувала тварин. Заробітку в селі особливо не було, тому виживали тільки за рахунок того, що вирощували й продавали на базарі.

Андрійко, як дитина, допомагав дідусеві із дрібними справами: воду наносити, курей годувати чи до свиней вилити води. Батьки мої були добрі, ніколи не дорікали мені за мій вибір у минулому.

Та іноді мама сумно зітхала:

— Тобі, доцю, було б краще знайти іншого чоловіка. Я ж бачила, що Назар не для тебе.

А я мріяла, що колись ми з Андрійком матимемо власний дім. І хотіла, щоб і він жив поряд зі своїми батьками, але вже зрозуміла, що з Назаром родина не складеться.

Час ішов, син ріс, я старіла, а бідність нікуди не зникала. Десь у 12 років Андрійко сказав: «Мамо, хочу велосипед, але, напевно, в нас немає грошей.» Мені стало дуже соромно. Ми працювали рук не відчуваючи, але ні до чого так і не заробились.Тоді й почало визрівати рішення про заробітки за кордоном.

Як на те, до нашого села приїхала сусідка, яка вже кілька років працювала в Італії доглядальницею. Вона розповідала, що там можна пристойно заробити, якщо не боїшся важкої роботи й готова жити далеко від дому.

Я, вислухавши її і зрозуміла це — шанс. Андрійкові було вже 16 років, він міг лишитися з дідусем і бабусею, допомагати їм, а я відсилатиму частину грошей. Тяжко було усвідомлювати, що надовго залишу сина, але іншого виходу я не бачила.

Я виїхала до Італії разом із тією сусідкою, і перший місяць було неймовірно важко: нова мова, незнайома культура, я ледве розуміла, що від мене хочуть.

Роботодавці знайшли мені підопічного сеньйора Джованні — лежачого дідуся, який потребував постійного догляду. Я вставала о шостій ранку, щоб поміняти підгузок, приготувати йому сніданок, погодувати з ложечки. Потім ішло перевдягання, масажі, миття, фізичні вправи, прогулянка на візочку, якщо не було дощу, а ввечері все повторювалося знову.

— Сеньйоро Оксано, grazie, — повторював дідусь, коли я допомагала йому лягати в ліжко.

В ті моменти я відчувала, що, принаймні, потрібна комусь. Хоча робота була важкою — і фізично, і психологічно. Я сумувала за домом та особливо за Андрійком.

Спочатку ми спілкувалися по телефону раз на тиждень, потім частіше — коли я дозволяла собі купити недорогий смартфон і підключити інтернет. Я бачила, як він росте, як дорослішає. Мама моя пишалася, що син уже вміє братися за будь-яку чоловічу роботу: косити сіно, ремонтувати паркан.

Я пробула в Італії вісім років. Спершу в одній родині, потім в іншій, часом підробляла прибиранням, мила підлоги в кафетеріях, мила посуд у ресторанах.

Силою волі і молитвами своїми я трималася, відкладала кожен цент. Мрія про власне житло, де я могла б нарешті спокійно прожити старість, давала мені енергію.

І от, нарешті,  я повернулася додому з заощадженнями, яких мало б вистачити на невеликий будиночок у містечку неподалік нашого села.

А поки я була на заробітках Андрій уже сам став батьком. Йому 24, він має дружину, Марину, і маленьку донечку Злату, якій немає ще й року.

Марина працює в аптеці, а Андрій поки шукає кращого варіанту, підробляє на будівництвах. Я дуже зраділа онучці, плакала від щастя, коли вперше взяла її на руки. Проте жити вони змушені були в орендованій кімнатці в місті, бо власного житла не мали.

Якось я запросила їх усіх до себе на гостину. мали б бути спокійні сімейні посиденьки, а вийшло геть інше. За вечерею Андрій сидів мовчазний, а потім раптом промовив:

— Мамо, я бачу, ти маєш якісь гроші. Ти говорила, що плануєш купити невеличкий будинок?

— Так, синку. Я мріяла про це багато років, — зітхнула я, — ще коли жила з твоїм татом і свекрухою.

— А можеш краще дати мені грошей на квартиру? Ми з Мариною дуже потребуємо власного куточка ти ж знаєш?

Я сиділа, наче водою злита. Так, я розуміла його проблему й бажання мати своє житло. Але ж я вісім років мила, голила, купала, з ложки годувала стареньких незнайомців, аби заробити на власну хату.

Я не хотіла жити під чужим дахом до кінця днів. Тим більше, вік у мене вже не той, щоб знову їхати в Італію й з нуля заробляти. Сили мої виснажені, здоров’я теж дає збої.

— Синку, я дуже хочу тобі допомогти, але, — я замовкла, бо не знала, як краще пояснити.

Андрій мовчки вийшов із кухні, пішов про щось говорити із дідом. Марина зітхнувши, пішла мити посуд. Більше того вечора ми не розмовляли. У домі стало раптом якось зовсім не затишно.

На ранок я прокинулася раніше за всіх. Встала, приготувала сніданок. Потім побачила, як Андрій із Мариною і Златою зібрали свої сумки, щоб їхати назад у місто.

Ні “бувай” ні “привіт”. Син сів у авто і поїхав ніби чужий. Невістка лиш коли вони у місто повернулись написала: “Ми вдома” і все на тому. Образились.

А що ж із сином? Хіба я можу «закрити очі» на його становище? Я ж сама знайшла колись притулок у батьків, коли було нікуди йти.
Стою я тепер перед складним вибором: мрія про власний чи допомога дорослій дитині? Я знаю, зі мною Андрій жити не погодиться. він неодноразово це казав.

І як же мені бути? купувати собі дім забувши про власну дитину. А чи віддати все сину, хай має собі квартиру. Але ж я. Невже я так і не матиму власного куточка?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page