Я вийшла заміж за Іллю вісім років тому. Він від мене значно старший, для нього наш шлюб – другий. Я знала, що він уже був одруженим, знала що розлучився він важко і що має сина.
Тоді я лиш раділа тому, що Ілля так трепетно про свою дитину розповідав. Я вважала, що він буде хорошим татом і нашим дітям. Перший час, я навіть, підтримувала його у прагненні спілкування із сином. Але тільки перший час, потім я зрозуміла, що то за людина така, його син.
Михайло – син мого чоловіка, уже дорослий чоловік, йому під тридцять років. Для нього тато не існує після того, як він повівся з його мамою. Бачте, він мав зробити все, аби зберегти той шлюб, хоча це саме мама Михайла сама до іншого пішла.
Михайло щиро вважає, що своїм учинком, тато позбавив його дому і родини. Не мама, а саме батько. Мовляв, він не зміг утримати дружину і саме він, як мужчина, відповідальний за те розлучення. Логіка залізна: “Моя дружина не думає про інших чоловіків поряд зі мною. Значить то ти був винен, ти не зміг утримати маму”.
Але уся його принциповість не має відношення до грошей. Мій чоловік щомісяця перекидає певну суму, а той приймає, ні разу не відмовилась. А спілкуватись бажання не має. Буркне “дякую” і все.
А у нас у шлюбі уже двоє хлопчиків є. Ілля любить синів, він і справді хороший тато, от тільки є одне “але”. У нашій квартирі є кімната яка зачинена стоїть відколи я сюди жити прийшла. Я там можу лиш пил стерти, чи підлогу вимити – усе. Такий собі музей.
То кімната Михайла. Чоловік забороняє там щось чіпати, чи переставляти. Коли я її під дитячу запропонувала переробити, то вперше почула, як він голос підвищив. Бачте, Михайло повинен знати, що він його любить і що він на нього завжди очікує. Він так і пише у тих повідомленнях: “Знай, що у тата для тебе завжди місце знайдеться”.
Наші сини підростають у кімнаті чотири на три, а от зал шість на чотири, стоїть замкненим. Мене це із себе виводить добряче.
То той пан про Іллю і не згадує. Він, навіть балакати із ним не бажає, не хоче його й бачити, придумав казна що і вірить у це, а мій чоловік мало не молиться на ту кімнату.
Мама каже, що мені треба вирішити питання одним махом – найняти вантажників і винести все якогось дня. Ігор, звісно, буде вкрай невдоволеним, але минеться. Мама вважає, що такими своїми діями Ігор ставить свого сина вище за потреби синів наших із ним.
Не знаю я що робити. З одного боку дітям і справді потрібна більша кімната, але з такими “успіхами” вони й бородатими стануть і своїй. А з іншого якось мені трішки лячно так вчинити, як мама говорить.
То що скажете? Послухати маму і вивезти той музей подалі?
Чи не чіпати, а поступово виїдати чоловіку сіру речовину ложечко. Може сам дійде до такого рішення?
13,08,2023
Головна картинка ілюстративна.
